Наталена Королева - Quid est Veritas?

Була це річ не тільки з неоціненного дорогого каменю, але ж і незвичайної мистецької вартості. Розміщення інкрустованих у смарагд інших самоцвітів говорило про її містичне значення й надлюдську досконалість мистецтва, яке зуміло інкрустувати ніжний смарагд, що тріскається від найлегшого дотику різця.

— Повідає старий переказ, — попливла тиха радникова мова, — що від часу до часу на Землю приходять посланці Світла… Це обранці з-поміж смертельників, вибрані способом таємним, незбагненним… Часто й самі вони не відають про своє посланництво, ані не знають, що послано їх рятувати світ від духовної посухи, від спраги духа, вже нестерпних для знеможеного людства, яке черствіє, підлягаючи злу, ненависті та злобі й утрачає те, чим тільки може жити, — Любов [187] Цей старий переказ про «посланців Світла» я чула перед першою світовою війною двічі. Один раз в Індії, другий — ночуючи перед Сураханським храмом (коло Баку), зачиненим на ніч. Тому, що я тоді добре говорила перською та арабською мовами, то приєдналася до гуртка прочан-персів, поклонників «Святого Світла». Майже всю ніч ми просиділи коло багаття, слухаючи то одного, то другого із старших прочан, що розповідали різні старовинні події, повір’я, вірування… Незабутні часи!.. І незабутня з них радість! .

Маріам аж здригнулася від того слова, що в останній час було предметом її тривалих роздумувань.

По серцю перебігло, мов дрібний шерех по воді, легеньке тремтіння.

«Але ж цей муж читає в моїх думках! Навіть те й що мені самій ще не цілком ясне!.. Чи ж то цей «келех магів» дає йому змогу бачити чужу душу?»

Схвильована, ще уважніше слухала далі мову Ариматейського:

— Ця велика й животворна Любов б’є з Джерел Вічних, якими живе все, що має дихання життя… А посланці, що несуть людству цю вірність добру, дістають від Всемогутнього сили й здібності, потрібні для виконання свого посланництва. Відмовитися від цього обов’язку вони, хоч би й хотіли, не можуть… Люди кажуть: «У серці своєму несуть ці посланці іскру Відвічного Світла». Інші кажуть: «У цій посудині, — Йосиф указав на «келех магів», — приносять вони, як ніжні пахощі, цю вість благу»…

Маріам хвилювалась усе дужче. Передчувала, що ось-ось упаде якесь слово, що ґрунтовно змінить для неї все… Бачила, як ніби життя її вгасає, а натомість вливається солодке нетерпеливе бажання:

«Нехай же впаде це рішуче таємне слово! І розколе надвоє життя! Але чому ж не говорить Ариматейський, відкіль і як з’явився цей келех на світі? Хто приніс його? І хто понесе його далі?»

І, немов на ясно поставлені питання, відразу ж прийшла Йосифова відповідь:

— Мов мумію могутнього володаря, знайдено цей келех у підземній гробниці… Дванадцять менших щирозолотих посудин стояло довкола нього на таці, от цій… — торкнувся рукою важкої золотої таці. — Чотири амфори в рогах гробниці були ще повні аромату, міцного й дивного. Хоч ні тектини, ні порошку, ні смоли в амфорах цих не знайдено…

— І ти маєш їх? Усі? — мимоволі вирвалося запитання з Магдалининих уст.

Ариматейський похитав головою:

— Не я знайшов це все! І сталось це дуже-дуже давно… Але цей келех дано мені, щоб я зберіг його.

— Хто ж дав його тобі? — знову не витримала Маріам, зле опанувала себе й додала: — Якщо смію про це знати…

— Дозволь і мені поставити тобі спочатку питання. Чи можу я посвятити тебе в таємницю?

— Коли хочеш знати, чи збережу її від усіх і назавжди, то не май найменшого сумніву! А чи готова я прийняти її, про те сама судити не можу…

— Не скажу тобі багато… — промовив Йосиф— Але раніш ніж діткнешся цього келеха, мусиш знати, що дала мені цю річ на переховання Мати Назаретського Раббі… Маріам… як ти…

Підняв на Магдалину очі:

— Ні! Майже як вона, прекрасна й ти! І, як вона, ти звешся Маріам…

— Маріам… — прошепотіла ледве чутно Магдалина. — Чула про неї!.. Казали люди: бачить вона світлих духів, як ми — собі подібних людей… Говорить з ними, казали люди… Знає вона…

Йосиф розклав руки:

— Хто може сказати напевне, які таємниці відомі їй? Слова потіхи й ласки роздає вона всім, як квіти Саронської долини [188] У Саронській долині навесні бувало незвичайно багато квітів, переважно нарцисів. … Вона знає, чим є Любов! Але що зможуть сказати про неї люди? Що можуть вони знати про неї напевне? Коли правду, то ту єдину, що «сиділа вдома і пряла вовну [189] Звичайний у ті часи напис-епітафія на жіночих гробницях. …»