Наталена Королева - Quid est Veritas?

Вивела корабель свого життя в широке море, де нема тих позірно-безпечних «тихих» пристаней… І щоб саме Кай, найдосконаліший із юнаків, став для неї мілиною, де має застрягти та спорохнявіти її корабель? Ні! Вона не зловиться на дрібному, тимчасовому!

Вона чує: десь є… «інше», велике, вічне! Хоч брами до тієї «вічності» й замкнені, але відчиняє їх Ерос… що існував раніш, ніж світ постав із прадавнього хаосу…

Ерос, основа й душа всього життя [168] Стародавні греки й римляни вірили, що існує «Небесний Ерос», відвічна сила, яка існувала раніш, ніж світ, і «Ерос-кохання», що сполучує не тільки людей, але й птахів та звірят для продовження роду. , а не пустотливий примхливий Амор-дитина [169] Римляни називали того бога Амор, або Купідо. , що грається серцями смертельників, птахів і-звірят, пускає в них стріли…

Його дарунки — лише забава. Кохання-гра — також забава!.. Здебільша — знічев’я кохання-гра!..

Магдалина відставила оніксову вазу, до якої встромила Сіліусів сувій, і взялася за каламос [170] Каламос — тростинова паличка-перо (порівн. каламар). Існували і школи гетер, звані «музейони» (від муз), де їх навчали не тільки музики, співу, декламації, танців, але й філософії, а також складати вірші. Звичайно гетери мали якесь підприємство (торгівлю зерном, олією), щоб бути вільними й не залежати від ласки чоловіків. .

Як на ідеалах, взорувалася на божественній Сафо та на Памфілійській музі, Білітіс. Прямування першої до зір були для Марії дороговказним світлом. А гасло Білітіс «Бути коханою — самій не кохати» давно вже прийняла за своє власне. Часто, як Сафо й Білітіс, Магдалина також «одягала ритмом і мірою свою тугу, свої думки. Але сьогодні бракувало їй звичайної гармонії духа, щоб складати вірші. Тож лише записала сформовані думки.

Примара вигнаного і знову покликаного Кая, невидима, але невідступна, хвилювала Маріам. Неначе випущені на благання Хеттури голуби прорвали своїм сріблястим летом, як гострим лезом, блакить Магдалининого спокою і з шовковим шелестінням своїх крил віднесли ту прекрасну гармонію духа, за якою все дужче й дужче тужила тільки від духа залежна гетера…

Оглянулась, почувши, як зводиться котара над дверима.

Сара з Героною, як легконогі богині Гори, ті, що відмірюють час смертним [171] Гори — богині «годин людського життя». , стояли на порозі.

Нагадували:

— Час утік, а доміна, як зводить собі пригадати, мусить одягатися. Лектака чекає.

Ах, так! Треба виконати Мартине доручення! Сестра призначила їй особливу роль, поважний обов’язок…

Маріам узяла присланий Мартою диптихон і, усміхаючись, ще раз перечитала сестрин лист. Ах, та Марта! Вона, здається, відчуває справжню болість, коли бачить, що хтось от так собі, «без ясно визначеної мети й без прийнятих на себе повинностей», просто «тішиться життям»!

Марта кожного мусить використати. Це стихійна потреба її духа, сильніша за все інше.

Використовує, щоправда, не для себе. Але не може допустити, щоб змарнувалося щось «пожиточне».

Тому при всякій нагороді накине обов’язок, працю. Здається, Мартаі просто переслідує безтурботну радість життя з такою ж самою завзятістю, як переслідує порох, непорядок у своєму господарстві — якщо б там узагалі такі речі могли бути!

Коли Маріам привішувала останній самоцвіт, майнуло в думці:

— А чи не можна б ухилитися від цієї повинності? Послати Сару?.. Але якщо Марта навіть не хоче доручити Максимінові, щоб він приніс від Йосифа Ариматейського той. келех, що має прикрасити стіл Пасхальної Вечері Раббі, тож і Сара…

Призадумалася. Як і всі в її родині, знала також і Маріам, що з-поміж дорогоцінних предметів, що їх має у своїх збірках Ариматейський, той «смарагдовий келех» уважається за річ найпочеснішу.

Кажуть, що річ дійсно єдина в світі, бо ж урятовано її в незапам’ятні часи з поглинутої морем Атлантиди!.. Чи не здибався той келех з її каллаїсовим яєчком? Дивно це, що ще й досі не бачила вона цього келеха!

Отже, дуже добре зробила Марта!

Та й сам Йосиф завжди цікавив Магдалину, хоч бачила його мало, здебільшого здибаючись із ним тільки в брата, у Витанії. А тим часом варто було б пізнати ближче цього «аргонавта духа», як сказав про нього колись Кай, повторюючи окреслення Пилатове.

І це було сказано добре. Бо ж Ариматейський — справжній шукач Істини, того постійно недосяжного «Золотого Руна», що вабить лише найліпших людей на землі…

Коливалась у своїй запашній лектиці, а образ Кая невідлучно таки був при ній!..