Наталена Королева - Quid est Veritas?

Магдалина добула голуба, поцілувала в голівку й високо підкинула в повітря.

Птах немов заплескав у долоні, вітаючи великодушність гетери, але не відлетів. Кружляв над кущами.

Магдалина хвилинку любувалася цим летом. Покликала другу птицю, голубку, й так само пустила її у блакить. Обидва птахи ще раз закреслили над головами людей і зникли у прозорому ранку…

Маріам хоче увільнити всіх голубів! — зраділа Хеттура дитячою радістю.

Турботи й сум відлетіли від неї у свіже повітря ранку, бо переклала їх на інші, міцніші рамена…

— Дивись, дивись, сотнику, як це гарно! Хай летять на волю! Всі! Всі!

— Ні, моя маленька, тільки ці два. Це посли до Кая. Перший скаже йому:«Прийди!» А другий додасть: «Поспіши! Бо на тебе дуже чекають!»

Хеттура стала сама, як весняний ранок. Тепер уже була цілком спокійна. Що ж можуть зробити Раббі, коли з одного боку сильний, гарний, могутній Кай, певний, сміливий Корнелій Секст та ще й прегарна, як зоря вранішня, Маріам! А з другого — старий, одутлуватий Каяфа та вічно хворий на печінку противний Єгонатан. Що можуть зробити ці двоє?!

Але Маріам поверталася додому із зрушеною душею.

— Які ж сили привертають до неї знову Кая? У хвилину, коли вже була остаточно порвала з ним!.. Сліпа Мойра [164] Мойра — Доля. Римляни, так само як і греки, уявляли собі її або сліпою, або цілком без очей на обличчі. , що перед нею схиляють голови самі боги?.. Чи ж не марна боротьба з Долею… І власним серцем?

Голосом вранішньої черепахи у прозорій блакиті чистого ранку озвалось у глибині душі улюблене гасло Білітіс: «Буть коханою — самій не кохати!»

Магдалина підняла осяяну сонцем золоту свою голову:

— Воля — це спосіб і проти Мойри! Переможений буде лише той, хто не хоче перемоги. Кая кличуть сюди не Магдалинині почуття, а справи Раббі Назаретського… Кай має рятувати не «свою Мрію», а свого улюбленого Вчителя… А про ці справи може з ним говорити не Маріам, але Секст Корнелій.

Пожежа, змови, візита жагучої Хеттури й усе більша туга за Каєм — все це заразом помутило гармонію сільського спокою, що його шукала Магдалина в своїй Кедронській предіолі.

«Знову йдуть на мене лавою всі сім демонів!» — згадувала Маріам лихі легенди, що ними лякали її в дитинстві.

І знепокоєна думка билася хвилею об її серце, передповідаючи близьку хуртовину… Билась і змивала ту рівновагу духа, якою так дорожила гетера.

Бо ж, справді, пожежа Абрамелехових маєтків і Хетгура зі своїм переляком були тільки додатковим гнітом на Магдалинину душу.

Головною вагою впав Кай.

Власне сама не знала і навіть не могла зрозуміти, чого ж вона здригається й відступає, мов дівчинка, що в день свого повноліття, на п’ятнадцятій весні, вперше чіпляє сережки? Та ж вона «перла тиверіадська», відома гетера, що не раз уже пила з п’янючого келеха кохання! Пила!.. Але-бо то щось інше, нездібне викликати й натяк на ту хуртовину, що обіцяло тепер Каєве кохання…

І Магдалина вирішила невідмінно:

«Втратити Кая, щоб зберегти його в своїх спогадах навіки богорівним, без найменшої тіні… Втратити, щоб зберегти!»

Хай буде безглузда, нелогічна така думка… Але тільки так мусить бути, коли вона намагається затримати в своєму світлі весняні барви… А в своєму житті — його справжній сенс: красу й поезію, коли дійсно не хоче, щоб незабаром прийшли пустиня серця і мрій, звалища попелу, море щоденного пороху…

Живий дар не сміє втопитись у безбарвному, як колишні Содома й Гоморра у важких хвилях Асфальтового моря [165] У давні часи називали Асфальтовим морем Мертве море в Палестині, бо з нього виловлювали цілі шматки асфальту. «Мертвим» його називають, бо в ньому нема жодних живих тварин. …

Відклала сувій нової поеми Сіліуса Італікуса [166] Сіліус Італікус — римський поет з І століття. , яку дістала останнім кораблем, що привіз до Тира багато цікавих речей: дорогоцінний крам, несподівані римські новини, а також підсилення єрусалимській залозі — цілу Германську легію [167] Історичний факт. …

Але сьогодні все це мало зачіпало цікавість Марії.

Далекою видалась їй і трагедія доньки короля Бебриксів, що її дзвінким віршем оспівував Сіліус…

Давно вже, і без переконувань поета, зрозуміла Магдалина всю убогість «щастя» коханців, що досягли мети своїх бажань!.. Тому й утекла вона в життя вільної гетери. Вільної цілковито й повністю: вільної від усіх тягарів родини, від жіночих повинностей… від зім’ятих сподівань… від розвіяних мрій…