Наталена Королева - Quid est Veritas?

Марія заплющила очі.

— Як не любити цього милого Кая? Не забув навіть і про те, що колись жартом позаздрила єгипетським фараонам і фараонівнам, які могли ходити по доріжках, посиланих меленим лазуритом…

Зняла сандалі й пішла босо синьою стежкою: збирала з неї Каєві поцілунки! Чула, що в неї палають підошви, щоки, серце…

…………………

— Горить!..

Сара сипала новини, як збіжжя на жорна: хай мелеться!

— Горить у Абрамелеха! Без сумніву, підпал! Як би ж могло загорітися відразу в кількох місцях? Спочатку стодоли, потім комори з вовною, кошара… А як усі кинулися на гумна, запалахкотіла й хата!

Ассирійський ловецький пес Сарґон, що прибіг за Сарою, підняв голову й нашорошив вуха, підрізані до гостряка. Перечекав хвилину. Потім ліг. Поклав морду на сильні, жилаві лапи, однак очей не заплющив.

У таку хвилину ліпше всіх і все довкола мати на оці! — думав незадоволено.

— Без сумніву, це діло шафаря Йорама! Того, вже визволеного, що його пан вигнав у нов-місяць. Та ж — богине Добра! — ще того ж таки дня я розповідала про все пані! Невже ж доміна не пам’ятає?

Важкі, мідяної барви хмари все дужче розпускали свої кучері над пожежею.

«Мов ті плачки, звані «привидами», що голосять по мертвих», — думала Маріам, стоячи на ясно освітленій терасі, відкіль було видко пожежу, як видовисько на цирковій арені.

Поміж гнідих хмар почали продиратися клубки пари. З них вибухали снопи іскор: пожежу вже гасили… Клуби пари темніли й, мов хижий спрут-восьминіг, викидали з себе виростки, що розжеврювалися до червоного гарту та, немов захоплену здобич, втягали в загальну масу диму Абрамелехів маєток… Нові стодоли з вовною та олієм лягали попелом…

Увесь рожевий, як велика китиця казкових квітів, схвильований Оцеллюс тулився до Магдалини. Раптом злякався несподівано великого вибуху іскор і кинув покрик, немовби сказав: «Уже досить цього!» і затанцював: ніжка птаха наступила на покладені Сарою Абрамелехові писальні таблички.

Павич дзьобнув їх, нахилився і розглядав, немов читаючи.

— … А що був він великий злосник, — продовжувала останнє слово про Йорама Сара, обтяжена здобутими на пожежі відомостями, — то цього всі чекали! Тяжко бив рабів… А ще дужче, як від’їздив… А скільки промотав того збіжжя, тієї вовни!.. Потайки, без сумніву!.. Або хоча б і оливи.

Саргон раптом загарчав, неначе не схвалював:

— Кррр-рав?.. Оливу кррр-ав?.. Злодюго!

Несподівано схопився з місця та пружним скоком, як хижак, кинувся в кущі дрібнолистих запашних перців. Короткий зойк спурхнув, немов сполошений птах.

За мить Сарґон виносив на доріжку, мов зловленого зайця, невелику людську постать. Стояв над нею, махаючи зичливо хвостом, та вривано гавкав, мовляв:

— Це пусте! Перелякане дівчатко! Та й усе! Все!..

Сара миттю опинилася біля пса, сплеснула руками й крикнула повним голосом, немов хотіла накрити вигуки й галас там, на пожежі:

— Та це ж Хеттура!.. На Астарту й Адоні… Адонаї! — вчасно опанувала свій «поганський язик». — Це ж вихованка первосвященика Хеттура!

Відігнала пса й кинулася приводити до тями дівчину.

Але Хеттура встала сама, обтрусилась і йшла до тераси.

— Нічого!.. Я не зомліла, тільки навмисне не рухалася. Знаю-бо: звірі не скривдять безвладного.

Пробігла сходами й кинулася до Магдалини:

— Не сміємо гаяти ні хвилини! Бо це — велика таємниця…

Магдалина не розуміла. Однак махнула Сарі рукою. Невільниця ще раз обернулася на сходах і покликала Саргона.

Але пес ліг знову на своє місце, ласкаво подивився на Сару й кілька разів стукнув хвостом по підлозі. Неначе хотів заявити Сарі: «Можеш собі відійти без страху! Я допильную…»

Дівчина підняла гарну голову з дрібними рисами й червоними, як мак, устами. Гострим поглядом темних вогнем палаючих очей уп’ялась у Магдалину.

— Розумієш, доміно, — почала жагуче латинською мовою, — інакшим способом я не могла побачитись із тобою! А мусила! Конче! Тому й підпалила стодоли… збіжжя… все! Хай горить!.. Бо треба негайно рятувати!

Маріам на мить остовпіла: чи ж не збожеволіла дівчина з переляку? Дивна-бо її поведінка й не менш дивні речі!..

— Заспокойся, дівчинко! Уже давно все рятують! Я сама чула сурму. Це знак, що римська варта [153] Пожежників у стародавній римській державі не було. Обов’язком вояків було рятувати й гасити пожежу. рятує Абрамелехове добро.

— Але, — махнула рукою Хетгура, — згоріло все!.. І він згорів! Усе згорить!.. Я сама бачила, як на нього звалився дах! Саме у ту хвилину, коли прибула єрусалимська сторожа [154] Військова сторожа була завжди напоготові й пильнувала, чи де не горить. Так само військові відділи виконували в містах поліційну службу. .