Наталена Королева - Quid est Veritas?

— Так! — потвердила Магдалина.

— Тільки ж люди не можуть тієї істини й того закону пізнати, аж доки не складуть знову докупи всіх шматочків каллаїської плити [145] Стара кельт-іберійська легенда. . А тоді зможуть прочитати оцю сітку таємних знаків.

Показала на світлі тонесенькі жилки яєчка. Голови дівчат схилилися віночком над таємним камінцем.

— Тепер же, — додала Ґерона, — можуть тільки трохи прочитати велетні, що їх у моєму краю звуть «Дужі» [146] Леґендарні велетні, яких у Піренеях називають «Duz» — вимовляється: «Дюз». Я дозволила собі переробити це слово на «Дуж», бо ж таки за леґендами всього світу велетні завжди були дужі, сильні. . Вони злітаються в наших лісах у День зустрічі… А той, хто має в себе такий камінець, дуже щасливий!

— Нехай же й нашій світлій доміні принесе він радість і щастя! — озвалася Сара. — Хай не допустить, щоб і тінь найменша впала на твої дні, доміно! Але дозволь запитати: чому той купець, що ми в нього купували це яєчко, говорив, що каллаїс знаходиться тільки в людських могилах?

— Так воно й є. Ще й виключно в тих, де більш як тисячу літ пролежало людське тіло без тління [147] Була й така леґенда про походження каллаїса. …

З обгорненого прохолодою саду на балюстраду тераси срібною хмаркою злетів білий павич Ocellus [148] Ocellus — «Очко». Білі павичі особливо цінилися римлянами за свою красу. Їх тримали для окраси, але не вживали до їжі. І справді, тяжко собі уявити гарнішого птаха, цілого немов з мережива, бо ті «очка», що у звичайних павичів бувають сині та зелені, у білих павичів ледве відзначені найніжнішими відтінями. . Очком назвав його Кай, даруючи його Магдалині перед своїм «вигнанням із раю».

— У сотках його очей читай мою невгасиму тугу завжди й невідлучно бути близько тебе!

— Нарешті ти згадав про мене! — простягла Магдалина руки до павича.

— Ідіть, дівчатка! — звернулася до невільниць. — Capo! Сьогодні ванну на пізніше!

Невільниці зібрали порозкидані тканини, швидко зробили порядок у покої та відійшли.

Маріам набрала у жменю прозорих, як скло, зерен гоуранської пшениці [149] Така пшениця справді вже існувала в ті часи. Але плекали її лише на землях вулканічних, що постали з перетлілої лави. , викоханої на вулканічних землях.

Приманила павича трелем, як гірські пастухи кличуть кіз, і простягла йому свою рожеву долоню. Перламутровий птах обережно брав зерно по зерну, і його біла егретка схилялася, немов у поклоні, перед Магдалининою красою.

Блідо-фіалкові грона гліциній звисли поміж гнучких рослин, що вилися по коринфських колонах тераси; тьмяно освітлені блиском ламп, нагадували собою грона дозрілого грецького рожевого винограду.

Магдалина вдоволено зітхнула: почувалася бадьорою, повною сил і радості від того гармонійного акорду барв, що його утворювали на терасі рослини, немов співаючи прекрасну зорову мелодію. В дусі додала до цього акорду і свою постать з перловою сіткою на бронзовім, як листя осінніх виноградників, волоссі…

Відчула ще повнішу насолоду, помітивши, що біля тераси за сьогодні розцвів білий разок блідо-рожевих велетенських лілей сцілли [150] Cцілла — прегарна лілейна рослина з блідо-рожевими великими, як лілея (Lilium candidum), квітами. Її цибулі вживали, як ліку. Нині плекають ці рослини в хаті (якраз цвіте в мене, коли пишу), бо дуже гарні та цвітуть, при справному плеканні, двічі до року. Але можуть рости і в саду. — морської цибулі. Їх ніжний, але міцний аромат, ніби з малою домішкою гострого коріння, вирвався на терасу, виповнюючи собою простір поміж листям рослин.

Марія гладила павича…

Раптом відчула, що гармонійний акорд її ніби повного вдоволення забринів сумом. Мінорний звук розростався в тиху хроматичну гаму… Вона ніби пливла в порожнечі… Й ця порожнеча втягала в себе й саму Магдалину.

«Ах! Це ж місце, не виповнене Каєм!.. Кохання — це перша сходинка до залежності…» — проглиблювала думку, що була спинила її в порталі…

Усміхнулася. Згадала про ті «сходи в коханні», що про них була мова з Каєм при першій знайомості..

Кай… Кай! Це його бракує їй тут! Через його відсутність розкривається ця порожнеча довкола! Як давно — й як недавно! — була ця перша знайомість.

Усміхнулася знову, згадавши, як тоді, по тиверіадськім землетрусі, приїхав до неї прокураторів посланець із дотепним листом батька до сина.

«Нехай вибачить мені красуня, — писав Каєві Пилат, — але ж я тебе посилав бути моїм заступником не виключно на її симпозіонах. Тож вернися на хвилинку додому, щоб скласти бодай короткий звіт про твої перші урядові кроки на цій такій непевній і хисткій землі…»