Наталена Королева - Quid est Veritas?

Тим-то й справді, як сказала сестрі, лише глянула на Лазара і вже любувалась із своєї зручної лектики чудовим видом на Кедронську долину, що загально звалась оазою посеред спалених і пустельних єрусалимських околиць.

Саме над дорогою, що по ній посувалася лектика, жайворонок спускав додолу невидимі разки дзвінкого намиста. І, ніби побачивши красу Магдалини, сипнув їй цілі пригорщі свого трелю.

Маріам зажмурила очі й пила музику ланів, що ось уже кілька днів оточували її в новій віллі рустіці, новому її затишному хуторі.

Полюбила цю свою нову оселю з першого погляду і вже за кілька днів перетворила просте житло на елегантну римську prediol-y [129] Prediola — предіола — вілла, в нинішньому розумінні: житло для відпочинку, для приємного життя, а також господарський хутір, господарство. . У предіолах втомлені міським гамором urbani — мешканці міста знаходили відпочинок серед усіх вигід, до яких були призвичаєні в місті.

Тут було над порівняння ліпше, ніж у пишній її материзні [130] Материзна — спадщина по матері. , що її, зрештою, давно вже замінила інсулою [131] Insula — інсула, міський дім тільки для себе. в Тиверіаді, де вирувало великоміське життя.

Але тепер Марії там здавалося занадто руїнно й людно, бо Магдалині хотілося належати тільки самій собі та… Каєві.

Однак поривчасто-стихійне кохання юнака було занадто бурхливим, так сліпо-захопленим, що аж порушувало божественну гармонію Магдалининого життя… І хоч тільки тепер вона, така стара, майже 25-літня гетера почула внутрішнє тремтіння свого серця й душі, той motus animae, що був значно дужчий за минулорічний тиверіадський motus terrae. Ці почування перестали бути для неї лише розвагою.

Що далі, то все більше Каєве натхнення закреслювало в Магдалининій душі такі вогнисті контури чогось нового, несподівано-могутнього, що мусіло б змінити все дотеперішнє її життя… І саме не так, як міг би бажати Маріїн смак…

Бо понад розумом і естетикою підіймалася воля серця…

Марія це ясно відчувала, якою великою загрозою стають її почуття до прийдешнього…

«Корабель мого життя наскочив на мілину між підводних скель! — думала з терпкістю гетера. — Але досить землетрусів! Ця забава рідко минає без драм, трагедій, каліцтва! Лазар напевно сказав би про цей стан дуже квітисто:

— «Аж до глибин, як вода Генесарету в хуртовину, схвильована душа. Томить її спрага вогненна…» Та не спокушуся джерелом, що не зможе вгасити її. Знаю-бо: джерело це й напій із нього дуже зрадливі… Надпий лише перший ковток з келеха того — відчуєш неминуче гіркий осад із дна, де приховано розчарування… як від сельсілійського пива [132] Пиво на ті часи (і ще раніш) було відоме в Єгипті. Найліпше було з Сільсіл. Але пили пиво переважно люди тяжко працюючі, також видавали його воякам. … Бррр!..

Богорівний Кай! Безперечно, він найліпший із усіх зустрінутих досі! Але ж не раз уже чула вона від своїх адораторів ту правду: усім, що звуться «люди», бракує чогось, щоб Магдалина сказала: «Тебе кохаю!»

«Буть коханою, самій не кохати — Цієї долі бажаю тобі…» — згадала епітафію-побажання прохожому, висічену на могильному камені поетки Білітіс [133] Білітіс — сучасниця Сафо, поетка родом із Памфілії, була донькою грека й фінікійки. В дитинстві була пастушкою. Потім добралася до Мітілени. Гробницю Білітіс найшов М. Гейш недалеко розвалин Аматонта, приблизно 1864-го або 1863 року. У гробниці на кам’яних плитах були висічені складені Білітіс вірші, які вона називала «піснями». — тієї, що знала велику Сафо й мало чим їй не дорівнялась… Але: «Мати всього створеного, Доля, веде нас», — доповнила Магдалина свою думку словами тієї ж Білітіс…

Долі ж не уникнеш, не розійдешся з нею й не обминеш її!

Лектика стояла вже нерухомо. Марія розплющила очі: була перед порталом своєї предіоли.

Глибоко зітхнула, прокидаючись від думок, як від сну. Однак ці думки заспокоїли її, підбадьорили, як і завжди під вечір.

На сходах ще затрималася на мить, щоб поставити крапку на передуманому в лектиці.

— Кохання? Ні!.. Це надто малосилий смолоскип, що спалахне й вигорить, примеркне й… зачадить!.. Мусить бути інше невгасиме світло! Світло, що бере силу з себе, і що далі, то розгоряється дужче, не меркне й не чадить… Але де воно? В чім?.. І як шукати його?

— Що тобі, Capo? — немов прокинулась удруге Магдалина. — Де ти була? Я не дочекалася тебе в Марти, у Витанії!

— Майже все, що ти накупила, доміно, — подарунки… Тож, що призначено для витанійських, відвеземо туди позавтра. А нині, пробач мені мою сваволю, доміно! Я мусила затриматися, щоб купити той нард, якого ти так хотіла.