Наталена Королева - Quid est Veritas?

— І купила? Таж нам не стало грошей…

— Саме тому й затрималась! Он він, той нард! У дорогоцінному лекіфі [134] Лекіф — оздобний, гарний флакон. ! Я поставила його в лараріум [135] Лараріум — божниця, оздоблена невелика скринька понад хатнім вівтариком. Мали також лараріум у кожному домі. Назва — від хатніх богів, «ларів». — до богів! Це єдине слушне для нього місце! Гроші ж я позичила…

Марія підійшла до свого чудового вирізьбленого лараріуму:

— Ти мудра, Capo! Але ж у кого ти позичила гроші?

— Зустріла домоправителя пані Мірініон. Із собою він потрібної кількості не мав.

Сара засміялася, блиснула зубами на своєму смуглявому гарному обличчі:

— Був здивований: «Чи ж ти купуєш для своєї пані волів?» — спитав. Бо ж за ціну цього дивовижного нарду можна купити пару найліпших дорослих волів для господарства! Тож я мусила йти аж до їхньої інсули — близький світ! — аж на Офлі [136] Офля — віддалене від центру передмістя Єрусалима. . А звідти знов до торговельних наметів, аж коло самого храму [137] Тобто в самому центрі Єрусалима. ! Аж сама дивуюся, що я вже дома!

— Дуже добре! — ще раз похвалила Магдалина. — Тож показуй вже наші закупки: я їх майже й не розглядала! А це що?

Оздоблений червоними трояндами і замкнений золотою пряжкою диптихон чекав на Маріам ще зранку. Не розгортаючи, впізнала від кого:

— Але ж, di boni [138] Di boni — «боги добрі», скорочення формули: «dii boni». ! — до якої міри може бути настирливою впертість цього твору!

— Диптихон був уже тут, коли я, після тебе, виїздила до Єрусалима, тільки ж я не хотіла тобі згадувати, доміно! — сказала Сара, знов блиснувши зубами.

— А тепер, казав управитель сусідів, радник Абрамелех дуже нетерпеливиться: посилав по відповідь сьогодні вже шість разів!

Маріам усміхнулася й собі й перебігла поглядом диптихон:

«Багатий добрами й золотом Абрамелех прекрасній Маріам, красою ще багатшій — хайре!»

Магдалина знизала плечима:

— Цей — ніколи ні про що інше, тільки про золото та про багатство! Чи ж не виразно було йому сказано, що приязнь Магдалини не продається?

«Року минулого, — читала далі, — вродили ниви мої понад сподівання. Аж не вмістили стодоли мої врожаю мого. І розібрав я стодоли свої, а натомість збудував собі ще більші.

Та й року цього переповнені величезні нові стодоли мої. Тож, зібравши плоди нив моїх, сказав я, багатир Абрамелех:

— Душе моя, маєш добра багато, на многі літа. Спочивай же: їж, пий і веселися!

Нині ж це збільшилося майно моє вовною незліченних овець моїх та ягнятами отар моїх.

То, може, хоч тепер, о Трояндо Саронська, вислухаєш ти мене й визнаєш гідним перебувати в присутності твоїй?»

— Чисто умову про винайм винниць підписує зі мною! — із зневагою кинула таблички Магдалина. — Як пришле ще раз, скажіть: не мала часу! Прочитаю завтра!

— Та й то аж увечері! — додала Сара.

Підняла з підлоги диптихон і поклала його на балюстраді веранди.

— А тут — ще одно писаннячко!

Сара схилилася до своєї пані й добула з кишені капсули [139] Capsula — «капсула». Кишені в ті часи робили, як нині у капуцинів, лише в рукавах. в короткім рукаві своєї туніки маленький пергамен, запечатаний восковою печаткою.

Промовила тихо:

— Той же Абрамелехів посланець хотів це дати в твої власні руки, доміно. Це таємний лист Хеттури, вихованки первосвященика Каяфи й разом — небіжки радника Абрамелеха. Вона прибула вчора до нашого сусіди з Єрусалима.

— Що ж може писати мені ця дівчина? Уперше чую про неї! — здивувалася Маріам, розломлюючи печатку.

На пергамені було написано по-жидівському:

«Іменем Всевишнього прошу шляхетну пані знайти спосіб якнайскоріше побачитись зі мною. Справа незвичайної ваги».

— Цікаво! Але про це помислимо потім. Давай, нарешті, накуплене! І поклич орнатрікс [140] Орнатрікс — невільниці, що зачісували та одягали пані. Більш-менш те, що пізніша доба називала: камеристки, або простіш: «покоївки». ! Нехай засвітять усі лампи! Адже так нічого не побачимо!

— Як лебединий пух! — за хвилину доторкалася Маріам щокою до м’якої білої тканини.

— Із цього Марта зробить Лазареві теплу загортку на студені ночі [141] У деяких теплих країнах ночі бувають навіть дуже холодні. Коли авторка працювала як археолог в Ані, у Вірменії, ввечері треба було одягатись у теплу вовняну одежу. А вдень сонце палило так, що в декого з чоловіків-археологів шкіра злазила з обличчя, як опарена. , коли він із Симоном у побожних диспутах забуває про час.