Наталена Королева - Quid est Veritas?

Давно вже Оцеллюс злетів на заплетену гліциніями галузку високого теребінту, а Маріам усе ще стояла з простягненою рукою, хоч на долоні не було вже й зернятка.

З далині, від оливного гаю, озвалися чисті ноти солов’їного співу… У відповідь на перший звук по різних кінцях саду затремтіли, мов кришталеві флейти, і збудили ніч.

Вона ніби розплющила очі, в яких блищала й розросталася безліч іскристих зір…

— Любов?.. — зітхнула Магдалина, отямившись. — Але безмежна… абсолютна, в якій розчинились би та перетворились у сяйво і власна істота, і цілий світ!..

Плела далі сітку думок, в яку хотіла зловити власне серце, А на те, неначе на звуках солов’їних співів, прилетіли слова улюбленої Каєм пісні Сафо:

Маріам зійшла із сходів і нахилилася над квітами Сцілли. Впивалася ніжним ароматом, але вже думала про саму Сафо…

Наймудріший із мудреців, філософ над філософами, Платон називав Сафо прекрасною і мудрою десятою музою [151] Такі слова дійсно є у Платона. : «Мудра й незабутня, поки стоятиме світ».

Може, більш незабутня, як справжні музи!

Яка незабутня й ця прекрасна казка про її смерть, казка, що її склав поет, одягнувши у форму живої дійсності той скок Сафо з Левкадської скелі в морську безодню… Кому ж бо в Афінах, від малої дитини й до темної перекупки, не відомо, що «скочити з Білої скелі, званої Левкос», означає: «позбутися життєвих прикростей?…»

Але де ж узяти на те сили, щоб, як Сафо, кинутися, мов птах до лету, в цю чисту, ясну безмежність?.. А не впасти каменем у багно?..

Як вирватися із щоденного, що стирає веселковий полиск крил, гасить барви?.. Як кинутись із цього повного тіней пороху і бруду життя в безмежні глибини, в безкраї простори поезії, краси, гармонії, не пов’язані з міфічним коханням, що в’яже путами живий дух?

Усміхнулася.

Аж бліді лілеї Сцілли зарум’янились від захоплення — така гарна ця найвища мета!

Магдалина відступила на крок від блідо-рожевих квітів:

Однак дивно! Вони все дужче червоніють!.. Червоніють і грона гліциній…

Прудко обернулась — і скам’яніла!

Над садом високо в небо рвалася червоно-жовта заграва… Корони дерев на золотім рухливім тлі лягали чорним мереживом, як покривало жалоби… Розбуджена ніч прокинулась і зойкнула тисячею голосів.

Найдужче було чути птахів. З усіх околиць зліталися сотні їх на світло вогню. Крили своїм голосним щебетанням усі звуки…

На тлі пташиного хоралу проривалися людські вигуки, рев корів, іржання коней, гикання, мов істеричні ридання, ослів… Десь далеко великим хором мекали вівці…

— Горить!

Але ще раніш, ніж Маріам устигла подумати: хто? чиє майно? — ноги самовільно порвали її вперед, до вогню.

Побігла головною алеєю парку, завернула в бічну, трояндами обсаджену «їхню доріжку», по якій найчастіше ходила з Каєм. І раптом спинилася. Її сріблом обуті ніжки стали, у блакитних іскрах…

Чи ж збуваються дивні мрії?.. Хто ж розіслав до її ніг небо із зорями, що незчисленними блакитними, фіалковими, рожевими іскрами грають у глибоких синіх відтінках доріжки? Чи, може, то такі відблиски пожежі?

Схилилась над стежечкою. Ні! Вся доріжка була синя, блискуча й відсвічувала вогнями заграви…

За кілька кроків просто перед собою, під масивами рожево заквітчаних олеандрів, побачила двох рабів, що стояли навколішках і виконували якусь незрозумілу працю: сипали блискучу блакить на білий пісок доріжки.

Впали перед Магдалиною ниць, коли порівнялася з ними.

— Щойно куплені?.. Що робите?

Старі невільники знали; що Маріам не дозволяє ставати навколішки перед собою. Не куплені, доміно!.. Ясний Кай Понтій, син світлого прокуратора, посилає їх обох із лазуритовим [152] Лазурит, або «ляпіс лазурі» — півдорогоцінний камень, темно-синьої барви, з білими та ясно-блакитними жилками. Робили з нього переважно намисто, печатки, а також верхи дорогих столів, келехи тощо. Посипання садових доріжок лазуритовим піском — не вигадка авторки. Робили це у Стародавньому Єгипті, переважно в садах фараонів, у садах перських принцес, а також за римських часів, у багачів, у віллах Помпей. піском, що його розсипають вони, в дар доміні Маріам, з Магдали.

— Що переказує? — випростувалась Магдалина, а серце шалено заграло.

— Тільки ці слова: «Нехай щастя стелиться зоряним небом до її ніг! Я цілував той пісок, що його посилаю своїй мрії».