Joseph Conrad - Визволення. Роман мілин

Гассім узяв перстень і схилив голову.

– Нам час рушати, – мовив Лінгард.

Та він почув, як хтось помалу тягне його за рукав. Озирнувшись, побачив Іммаду, що тулилася лобом до його сірої сорочки.

– Не треба, дитино моя! – мовив він тихо.

Сонце поволі зійшло над «Берегом Притулку».

Вагання згинули. Людина й корабель, працюючи в злагоді, відразу знайшли свою дорогу до синього берега. Сонце було ще на півдорозі до свого відпочинку, коли бриг заякорився на віддаленні гарматного пострілу від затишного гаю, на тому місці, де за останні сто років, а може й більше, жодне судно білої людини не наважувалося пристати. Лицарі щастя, років із двісті тому, безперечно знали про цю стоянку, бо були нетямущі й над міру відважні. Коли ж правда, що духи померлих прилітають на ті місця, де живучи грішили й діяли, вони побачили б, як білого баркаса на вісім весел спрямовував засмаглий, бородатий чоловік, із капустяним листом на голові й пістолем за поясом, як він обминав чорний мул, продираючись крізь силу скрученого коріння й шукаючи проходу.

Минали бухту за бухтою, а човен помалу сунувся, немовби дивовижний водяний павук, що мав довгасте тіло й вісім тонких ніг. Чи стежили ви, привиддя, своїми мертвими очима за шуканнями цього невідомого мандрівника? Ви, тіні забутих авантюристів, що в шкіряних куртках і залізних шишаках штурмували довгими рапірами огорожі тубільців або з мушкетом на плечі охороняли дерев’яні блокгаузи на берегах річок! Ви, що, стомившись од боїв, спали, загорнуті у фризові кереї біля цих самих берегів, марячи про легендарні діаманти та про далеку батьківщину!

– Ось і прохід, – сказав Лінгард Гассіму, що стояв поруч нього, коли сідало сонце. – Він такий великий, що й корабель пройде. Це, певно, і є той шлях, що ми шукаємо. Як треба буде, то пропливемо всю ніч цією протокою, доки, чорт забирай, не доберемося до Беларабового лігва.

Він наліг дужче на стерно, і човен, нахилившись, крутнувся й зник од берега.

Привиддя старих мандрівників, певно, мудро захитали своїми фантастичними головами й обмінялися замисленими усмішками.

Коли всі карти на столі поскидали докупи, і купці, поспиравшись на спинки стільців, відпочивали після скаженої гри, хтось спитав:

– Що трапилось останнім часом із нашим королем Томом?

– Том навчився тримати язик за зубами або замислює щось дуже хитре, – одмовив другий.

Тут у розмову встряв сердитий на вид чоловік, німець за походженням, що був агентом голландської посудної фірми «Сфінкс».

– Не фарто сгадувайтса нього, шентльмени, він бошевільний, як заєць напрофесні. Дри місяць тому я йшов на борт його зудно погофорит за спраф. А він: «Гет свідси». «Чом гет?» питаю. «Гет, поки не кинуф вас са порт». «Хіба ж гофорять так за спраф? А я хотів продайг йому найкращі посуд…»

– Ха, ха! Я не виную Тома, – перебив німця перекупник перлів, що приїхав у протоку за припасами. – Адже по всій Новій Гвінеї не зосталося жодного канібала, що не мав би чашки або блюдця вашого виробництва. Ви напоїли ними вже весь ринок.

Кістяк Йоргенсона теж стовбичив біля столу.

– Бо ви голландський шпигун, – сказав він раптом суворим тоном.

Агент фірми «Сфінкс» люто зірвався з місця.

– Що? Що? Шентльмен, усі ви снаєте мене! – Жоден мускул не ворухнувся на обличчях присутніх. – Снаєте мене, – запинаючись, лопотів він вогкими губами. – П’ять років… добре снають… паразит! Ач! Шпигун! Що за шпигун? Кляті англійські бродяги!

Двері грюкнули.

– Он як? – спитав хтось з американським акцентом. – Чом же ви не навішаєте йому риби? [43] Навішати риби (мор.) – набити морду.

– О, ми не можемо робити цього тут, – промимрив один із картярів. – Вам здавати, Тренч.

– Не можете? – простяг той самий голос. – Ви, прихильники закону, здаєтесь? Нещасні сини Беліала, не можете? Дивіться-но сюди, ці пістолети Кольта я продаю… – Він одвів убік щойно прибулого власника шхуни й настирливо навчав його: – Ось, дивіться… ви набиваєте і – бачите? – Щось клацнуло. – Просто, чи ні? Може, заколот якийсь серед команди – клац, клац, – наскрізь, як решето… Найкраща гарантія спинити найгірші негритянські вибрики. Так, сер! Ящиками, по двадцять чотири, або й по одному, на пробу, – як хочете. Ні? Не хочете? А гвинтівки, карабіни? Ні? Я бачу, ви мені ні до чого. Я міг би продати їх цьому Томові… як ви там його звете? Де б мені його спіймати? Скрізь? Це значить ніде. Однак я його, сер, колись таки знайду.

Йоргенсон, зовсім забутий, замислено видивлявся на карти. – «Шпигун – кажу я вам, – бурмотів він сам до себе. – Як вам треба про що довідатись, – спитайте мене».