Joseph Conrad - Визволення. Роман мілин

Така легенда про Лінгардів приїзд. Правда була тільки в тому, що він прийшов і пішов в одну ніч, бо, коли розвиднилося, бриг, як куля, летів на південь від затоки. Спостерігаючи швидкий хід свого судна, Лінгард стривожено дивився вперед й не раз питав самого себе, чого він так летить під усіма вітрилами, навіщо це? Волосся його розвивав вітер; голова була повна клопоту й неясних думок, а слухняний бриг мчав, стрімголов кидаючись із хвилі на хвилю.

Власник його та командир не знав, куди пливе. Цей лицар щастя мав тільки неясну уяву про те, що стоїть на порозі його подальшого життя. Щось треба було робити, і він почував, що мусить це зробити. Цього очікувало від нього море, земля, люди. Історія війни і страждань; Джаффірова вірність; Гассімові й Іммадини очі; ніч, буря, берег у вогні, – все це знаменувало собою життя, що настирливо вимагало його втручання. Проте найбільше вражало його довір’я цих людей. Вони втекли до нього від смерті й залишилися тут, наче не було в них ні сумнівів, ні надій, ні бажань. І їх цілковитий спокій накладав на нього тягар обов’язку.

Він уперто доводив собі, що якби ці переможені люди не вірили в нього, то не були б такими байдужими, їх німий спокій зворушував його більше, ніж найщиріше прохання. Ні слова, ні шепоту, ні допитливого погляду! Вони нічого не питали, і це подобалося йому. Він навіть радів із цього, хоч зовсім не знав, що робити із цими понівеченими, побитими істотами, яких химерна доля віддала йому до рук.

Лінгард особисто зустрів утікачів, допомагаючи їм перелізти через бильця; в темряві, прорізуваній блискавкою, він пересвідчився, що всі вони поранені, і дивувався, як змогли ці нещасні люди добутись до баркаса, що вивіз їх. Він схопив на руки найменшу з постатей і поніс у каюту. Потім, не оглядаючись навіть на свою легку ношу, знову побіг на палубу, щоб зняти бриг із якоря. Коли давав наказ команді, неясно побачив, що хтось обережно й вагаючись підійшов до нього. То був Гассім.

– Я не готовий до війни, – квапливо пояснив Лінгард, – а завтра може й не бути вітру.

Потім, виводячи бриг із небезпечного місця, він зовсім забув про них. Та коли вітер відніс бриг далеко від берега, Лінгард із полегшенням зітхнув і підійшов до двох людей, що стояли на кормі, де він мав звичку в тяжкі хвилини розмовляти на самоті зі своїм судном. Гассім покликав сестру з каюти.

Найперша думка Лінгарда була: «Куди я подамся з ними?» Та, здавалося, ніхто не піклувався тим, що він робитиме. Джаффір і ще вісім малайців розташувалися на грот-люці [37] Грот-люк – великий отвір з палуби до трюму, прикритий зверху парусиною чи віком. , оглядаючи рани один одному і розмовляючи спокійно й весело, як виховані діти. Кожен зберіг свій крис, а Лінгард роздав їм трохи перкалю зі свого краму. Коли ж він проходив повз них, усі серйозно дивилися йому вслід. Гассім та Іммада жили в камбузі [38] Камбуз – судова кухня або комірчина для харчу. . Дівчина виходила на свіже повітря тільки ввечері, й щоночі чути було їхній шепіт у затишку на шканцях. Кожен малаєць на борту тримався від них осторонь і ставився з шанобою.

Лінгард наслухав на кормі їхніх тихих голосів. Вони здіймалися й спадали в меланхолійному ритмі; іноді дівчина скрикувала чи то з болю, чи то з гніву. Тоді Лінгард спинявся. Тяжке зітхання линуло до нього з безмежної ночі. Уважні зорі оточували самотній бриг, кидаючи своє сяйво крізь цілковите безгоміння на мовчазне море. Лінгард знову починав ходити по палубі, бурмочучи до себе.

– Белараб – найбільше для цього підходить. Тільки там, де він живе, можна шукати допомоги. Ех, якби мені побачити старого Йоргенсона.

Цей Йоргенсон знав те, що було колись, і жив серед людей, які думали тільки про сьогодення, не піклуючись про завтра і забуваючи про вчора. Власне кажучи, він ніколи не жив серед них; тільки часом показувався біля них. Жив він десь у тубільному кварталі, з тубільною жінкою, в тубільній халупі, що стояла посеред загородженого клаптя землі, де росли дерева індійської смоківниці. В домі були тільки горщики, циновки, оригінальна рибальська сіть на двох підтичах [39] Підтичі – кілки, що на них розвішують невід. й маленька скринька червоного дерева з замком і срібною пластинкою зі словами: «Капітан Г. К. Йоргенсон. Барка «Дика Троянда».

Це нагадувало напис на надгробку. «Дика Троянда» вмерла, а з нею вмер і капітан Г. К. Йоргенсон. Суворий, мовчазний, підіймався він під час обіду на борт якогось торговельного судна, що завертало по дорозі. Прислужник, китаєць або мулат, не чекаючи на наказ, похмуро ставив йому тарілку. І коли морські купці, галасуючи, збиралися на відкритій веранді, навколо лискучої батареї з пляшок і склянок старий Йоргенсон з’являвся немов із дна моря, підходив, трохи хитаючись, і пив із першої-ліпшої склянки.