Joseph Conrad - Визволення. Роман мілин

– Що ти робитимеш? – спитав Лінгард.

– Попливу назад, – відповів Джаффір. – Я виконав доручення.

– Ти можеш лишитися зі мною, – сказав Лінгард, довірливо дивлячись на нього.

– Гассім жде, – коротко відповів той.

– Він наказав тобі повернутись? – спитав Лінгард.

– Ні, – відповів здивовано Джаффір.

Лінгард зворушено схопив його за руку.

– Якби в мене було хоч десятеро таких, як ти!.. – вигукнув він.

– Нас десять, а їх двадцять на одного, – простодушно сказав Джаффір.

Лінгард відчинив двері.

– Може, тобі чого треба? – спитав він.

Малаєць завагався, і Лінгард помітив запалі очі, випнуті ребра й виснаженість цього чоловіка.

– Скажи, – мовив Лінгард, усміхаючись, – той, хто приносить дар, повинен мати нагороду?

– Дай мені води й жменьку рижу, щоб зміг добутися до берега, – сказав Джаффір. – Там, – хитнув він головою, – ще сьогодні нічого не їли.

– Ти матимеш усе. Я дам тобі своїми власними руками, – промовив Лінгард.

Він сам дав Джаффірові, що той просив, і тим самим трохи принизив себе в очах тубільця. Доки посланець їв, Лінгард обміркував план своїх дій. Він не знав справжнього становища в країні й через те вважав найкращим врятувати Гассіма від небезпеки. Це все, що міг він спробувати. Лінгард мав намір спустити баркас і послати його до берега, щоб забрати Гассіма та його людей. Він добре знав малайців і був переконаний, що в таку ніч переможці, певні свого успіху, не дуже чатуватимуть на морі, перед палісадником. Уже той факт, що Джаффірові пощастило відплисти, стверджував у його думку. Баркас із брига міг би (як тільки згаснуть блискавки) непомітно наблизитись до берега, і обложені, поодинці чи разом, кинуться до човна й припливуть до брига.

Лінгард з’ясував свій план Джаффірові, що слухав без найменшої ознаки інтересу, бо був дуже зайнятий їжею. Коли ж він з’їв останнє зерно рижу, підвівся, напився з пляшки води й сказав:

– Добре. Я скажу Гассімові.

Обв’язавши тугіше клапоть дрантя навколо крижів, він налагодився йти.

– Почекай, доки я допливу до берега, – мовив він, – а коли відпливе човен, запали другий вогник поруч того, що горить зараз, як зоря, над твоїм судном. Ми побачимо й зрозуміємо. Не посилай човна, доки буде блискавка. Скажи гребцям, щоб прямували до пальмового гаю й кинули гребти тільки тоді, як весло, занурене дужою рукою, торкнеться дна. Там вони почують наш вигук; якщо ж ніхто з нас не прийде до світанку, нехай повертаються. Мій володар може віддати перевагу смерті, а не життю… Ти зрозумів, о, дужий?

– Розумний хлопець, – пробурмотів Лінгард, а коли вони стояли поруч на палубі, сказав: – Джаффіре, на березі можуть бути вороги, які так само гукнуть, щоб обдурити моїх людей. Тому ваш вигук хай буде «лайтнінг» [36] Лайтнінг (англ.) – блискавка. . Запам’ятаєш?

Спершу Джаффір неначе удавився.

– Літ-інг! О, дужий, чи так я вимовив?

– Так, добре. Рушай, – сказав Лінгард, і Джаффір стрибнув униз. Почулося хлюпання, а потім тихий голос ледве чутно промовив: «Ляйт-інг!»

Зненацька на берег ударив шквал. У сліпучій блискавці Лінгард знову побачив привид білого берега, зігнуті пальми в гаю, палісадник біля моря, ліс у далечині, всю широчінь таємничої й безмовної батьківщини Гассіма, що непорушно спала під лютим вогненним небом.

Відвідавши тепер Ваджо, мандрівник, гідний довіри тамтешніх людей, може почути традиційне оповідання про останню громадянську війну та легенду про вождя, його сестру та їхню матір, що, вмираючи, передала їм тайну магії. Особливо вміла чаклувати володарева сестра, дитина на вигляд, а відважністю – хоробрий воїн. Переміг їх старший брат, якому ці чари нічого не змогли заподіяти. «Я бився в цій війні, – скаже оповідач. – Ми відсунули їх до моря». А далі він з острахом розповість, як одної ночі, «коли був страшенний шторм, корабель, схожий на судно білих, з’явився коло берега, немовби спустився з хмар. Він ішов під вітрилами, що надувалися проти вітру, а завбільшки був, як острів; блискавка пронизувала його такі високі, як верхів’я гір, щогли; зоря горіла поміж хмарами низько над ним. Ми зразу зрозуміли, що то була зоря, бо ніякий вогонь, запалений людською рукою, не витримав би такого вітру й дощу. Це була така ніч, що ми, вартові, ледве наважувалися дивитися на море. Силенний дощ бив нам у вічі. Та коли настав день, корабля ніде не було, а за палісадником, де напередодні було з сотню полонених вояків, нікого не знайшли. Володар Гассім зник, а з ним і принцеса країни. Відтоді ніхто не знає, що з ними сталося. Іноді купці розповідають, що чули про них то тут, то там, але все це тільки теревені людей, що їздять за море заради вигоди. Всі ми у цій країні певні, що корабель злетів назад за хмари, звідки викликали його чари принцеси. Адже ми бачили цей корабель на власні очі. А про раджу Гассіма та його сестру Іммаду одні люди кажуть одне, а інші друге, та, мабуть, тільки Бог знає правду…»