Joseph Conrad - Визволення. Роман мілин

Лінгард побачив на березі групу високих бамбукових халуп, збудованих на сваях, невеличкий пальмовий гай, а біля самої води – щось схоже на палісадник із гострих кілків. Долину цю, мов сторожі, оточували високі лісисті горби, величні й похмурі. Та за мить все зникло з очей, ніби знищене, і раніш, ніж він обернувся, з’явилось знову з несподіваним гуркотом. Нерухома й спокійна земля нагадувала йому легендарну країну безсмертних, що змагалися з гнівом небес.

Не знаючи дна й побоюючись, що несамовитий вітер може знести бриг з якоря, Лінгард зостався на палубі. Лот застеріг його, що бриг волочить якір; тому він став біля поруччя і мимохіть замилувався краєвидами незнайомого берега, що загрожував неясними небезпеками і збуджували надії на успіх.

Між шквалами наставали моменти тиші, і тоді навіть грім стихав, щоб звести дух. В один із таких інтервалів, стомлений і сонний, Лінгард, стоячи, задрімав, коли це чує, що десь унизу море заговорило людським голосом. «Хвала Богові», сказало воно, і голос продзвенів тихо й довірливо, як голос дитини в соборі. Лінгард здригнувся й подумав: «Це мені наснилось». Але море біля нього знову сказало: «Дайте мотуз».

Грім люто гримів. Лінгард, гукнувши матросам, вдивлявся у воду, доки не побачив біля брига плавця, що пильно глянув на нього і швидко заплющив очі у світлі блискавки. Всі матроси забігали по палубі, й багато мотузів спустилося за борт. Бурхання вітру немовби кинуло через бильця чоловіка. Він упав просто в натовп матросів. Не встигли його підвести, як він скочив на ноги так раптово, що люди швидко відступили назад. У лютому сліпучо-синьому світлі блискавки появились розгублені обличчя й скам’янілі постаті, приголомшені гуркотом грому. Все немов поринуло в безодню вічного мовчання, і от почувся кволий голос:

– Я шукаю білого чоловіка.

– Тут! – гукнув Лінгард, підвівши незнайомого до лампи в кабіні. – Та я тебе не знаю.

– Мене зовуть Джаффіром. Я від Пата Гассіма, мого володаря, а твого друга. Пізнаєш це? – І він показав товстий перстень із великим смарагдом.

– Я бачив його раніш на пальці у раджі, – сказав Лінгард серйозно.

– Він стверджує, що я кажу правду. Доручення від Гассіма: від’їзди і забудь!

– Я не забуваю! – промовив Лінгард. – Я не такий, щоб забувати. Що за дурниці?

Ні до чого докладно переказувати всю довгу історію, що її оповідав Джаффір. Коротко було так. Повернувшись після зустрічі з Лінгардом, Гассім застав свого родича при смерті. За цей час утворилася дужа партія, що не визнавала Гассіма законним спадкоємцем. Старий раджа помер вночі, і, як оповідав Джаффір, раніше ніж зійшло сонце, люди вже билися у дворі далама [35] Далам (мал.) – резиденція раджі. . Це були перші чвари громадянської війни, заохочуваної чужоземними інтригами, – війни в джунглях і на річках, у палісадниках і в лісних засідках. У цій боротьбі обидві партії виявили багато відваги, а одна з них – непохитну відданість майже загубленій справі. Ще не минув місяць, а Гассім, хоч і лишався ще ватажком озброєної юрби, та вже був вигнанцем. Проте він і досі змагався, неясно сподіваючись, що приїзд Лінгарда поверне йому владу.

– Кілька тижнів жили ми на дикому рижі; цілими днями билися не ївши, – промовляв Джаффір, який і справді був голодний.

Він розповідав, як на них натиснули й рішуче одкинули до моря, де Гассім зі жменькою прибічників уже кілька днів тримався за палісадником.

– Але щоночі хтось зникав, – признався Джаффір, – вони були стомлені та голодні й перебігали до своїх ворогів. Нас зосталося десятеро – десять чоловіків та одна жінка із серцем чоловіка. Сьогодні ми ще голодуємо, а завтра рано помремо. Ввесь день бачили ми здалеку твій корабель, але прийшов ти надто пізно. Боячись підступу з боку ворогів, твій друг раджа дав мені перстень і послав до тебе. Я, Джаффір найкращий плавець Ваджо і раб Гассіма, кажу тобі – від’їзди і забудь, а цей його дар візьми на згадку!

Джаффір несподівано схопив Лінгарда за руку, суворо ткнув у неї перстень й тільки тоді озирнув каюту здивованими й безстрашними очима: глянув на півколо багнетів, спинився на мушкетах і щось захоплено пробурмотів.

– Овва! Оце так сила! – прошепотів він сам собі. – Тільки прийшла вона занадто пізно.

– А може й ні, – скрикнув Лінгард.

– Занадто пізно, – мовив Джаффір, – нас тільки десятеро, і, як тільки зійде сонце, всі ми вийдемо і помремо. – Він пішов до дверей каюти і затримався, не знаючи, як відчинити їх.