Joseph Conrad - Визволення. Роман мілин

Торгівля в такому розумінні була заняттям тих честолюбних людей, що провадили приховану, але важливу справу в усіх національних повстаннях, релігійних заколотах і в організації піратських збурень широкого масштабу, що протягом першої половини XIX століття зачепили долю не одної тубільної династії і які кілька років серйозно загрожували голландській владі на сході. Коли ціною крові й золота запанував на островах мир, це зайняття, хоч і позбулося почесних можливостей, та все ж вабило до себе найвідважніших людей цієї неспокійної раси. Молодші сини й родичі багатьох тубільних володарів об’їздили всі моря Архіпелагу й побували на численних маловідомих островах і на малодосліджених берегах Нової Гвінеї; відвідали кожну місцинку на морі, куди ще не проникла європейська торгівля – від Ару до Адже, від Сумбави до Палавану.

У найменш відомій місцевості, в маленькій бухті Нової Гвінеї, вперше стрівся Лінгард із молодим Пата Гассімом, небожем наймогутнішого вадзького володаря.

Він був купець у розумінні Ваджо й прибув сюди з молодими родичами та почтом на міцному морському прау, озброєному двома гарматами, щоб купити пір’я райських пташок для старого тернетського султана. У цю рисковану експедицію вирушили вони не ради прибутків, а щоб віддячити старому султанові, що з місяць, а може й більше, пишно вітав їх у своєму похмурому мурованому палаці в Тернеті.

Спинилися вони трохи далі від слободи, вживши всіх запобіжних заходів, дожидаючи пір’я й торгуючись із прибережними жителями, що були посередниками в цій торгівлі. Якогось ранку Гассім побачив Лінгардів бриг, що став у цій бухті на якір, і незабаром помітив, як високий, білий чоловік із бородою, що виблискувала, як золото, вийшов із човна і попрямував до тубільців, зовсім не озброєний.

Гассіма вразила й здивувала така легковажність. Потім, за старим малайським звичаєм, він із годину обмірковував цю справу зі своїми людьми і теж висів на берег, але з озброєним ескортом, маючи намір подивитися, що буде далі.

Випадок, справді, був звичайний, такий, говорив потім Лінгард, який міг трапитися з кожним. Він зійшов на берег, маючи намір знайти якийсь струмок, щоб набрати в барильце води. Тільки це й спонукало його ввійти в бухту.

Оточений чорним натовпом, Лінгард стояв зі своїми матросами, показуючи кілька перкалевих хусток і намагаючись пояснити тубільцям, чого він висадився. Коли це дротик ударив його ззаду, зачепивши шию. Мабуть, якийсь папуас хотів пересвідчитись, чи можна вбити або поранити таке створіння, хоч був непохитно переконаний, що це неможливо; в ту саму мить Лінгардів матрос ударив експериментатора парангом. (Дехто з матросів узяв із собою три сокири на всякий випадок, може, доведеться прорубувати кущі.)

Смертельна колотнеча скоїлась так несподівано, що Лінгард, швидко озирнувшись, побачив свого оборонця, який вже падав, пронизаний списами в трьох місцях. Вазуб, що теж був там, оповідав про цю подію майже щотижня і, викликаючи жах у своїх слухачів, показував, як поранений матрос блимав очима. Лінгард був неозброєний і напрочуд безжурний, пояснюючи це тим, що він занадто запальний, щоб носити з собою зброю. «А якщо дійде до чого, – доводив він, – в усякому разі я зможу викрутитись, убивши людину й кулаком. Тоді вже знаєш, що робиш, і не так швидко зчиниш бучу».

Отже, й тепер убив він дикуна, ударивши його з усього маху кулаком, а другого, схопивши за поперек, шпурнув у розлютований натовп… «Він розкидав людей, як вітер розкидає відламані гілки, й пробив собі широку дорогу крізь натовп наших ворогів», – голосно оповідав Вазуб. Мабуть, швидкі Лінгардові рухи й незвичайний вигляд спричинили до того, що вояки відступили перед його натиском.

Скориставшись з їхнього здивування й переляку, Лінгард зі своїми матросами кинувся до слобідки напівзруйнованою греблею. Всі вони вскочили в цю бідну халупу, зроблену з гнилих циновок й уламків старих човнів. У цьому захистку, що світився з усіх боків, мали вони час звести дух і побачити, що їхнє становище не дуже-то покращало.

Жінки і діти втекли з халупи до кущів. Тим часом на березі, в кінці греблі, вояки вили й стрибали, лаштуючись до генеральної атаки. Лінгард із досадою побачив, що його вартовий матрос у човні, очевидно, злякався, бо замість того, щоб плисти до корабля й вдарити на сполох, кинувся до невеликої скелі за сто ярдів од човна і, як несамовитий, намагався здертися на стрімку кручу. Приплив скінчився, і стрибнути в рідку грязюку біля халупок було однаково, що йти на смерть. Отже, не лишалося нічого іншого, як кинутися назад до берега й ускочити в човен, бо хистка будівля не витримала б і дужого штурхана, а облоги й поготів. Лінгард негайно так і зробив. Озброївшись кривою гіллякою, що попалася під руку, кинувся вперед на чолі трьох матросів. Як тільки він проскочив і ясно зрозумів одчайдушність свого вчинку, враз почув два постріли, що раптом вибухнули праворуч. Суцільна маса чорних тіл і кучерявих голів попереду захиталась і розступилась, проте не розбіглась.