Joseph Conrad - Визволення. Роман мілин

Коли бриг спинився, яхтовий човен одразу підійшов до нього, і Картер ждав Лінгарда, щоб відвезти його на яхту. Лінгард і Шоу пішли до сходнів. Шоу плентався за своїм командиром в очікуванні останніх наказів.

– Спустіть усі човни на воду, містере Шоу, – наказав Лінгард, перекинувши ногу через поруччя, – і поставте чотирифунтовий фальконет на носі баркаса. Приготуйте гармати, та поки що не викочуйте їх. Тримайте марсель і клівер напоготові, може, мені швидко треба буде рушати. Тепер, містере Картер, я можу їхати з вами. – Одштовхніться, хлопці, – сказав Картер, як тільки вони умостились у човні.

– Одштовхніться й востаннє наляжте на весла, бо незабаром уже відпочиватимете.

Матроси, бурмочучи, налягли на весла. Їхні обличчя витяглися, посіріли й були вкриті засохлою морською сіллю. Хлопці мали вигляд знесилених людей, що багато витерпіли. В Картера теж обважніли й напухли віки. Коли вони проїхали бригову прову, Лінгард спитав:

– А чи досить води біля вашого судна?

– Досить. Од восьми до дванадцяти футів, – хрипко відповів Картер. – Скажіть, капітане, де ж ваші розбишаки? Адже це море таке відлюдне, як церква в будень.

Гучний постріл, що пролунав із бригової восьмифунтівки, майже над їхніми головами, перебив його. Клубок білого диму помалу розтанув і зачепився за фок-рею. Напівобернувшись, Лінгард дивився на дим на березі, а Картер мовчав, сонно дивлячись на яхту, до якої вони наближалися. Лінгард так пильно стежив за димом, що майже забув, де він, аж доки Картер не подав команду: «Годі!»

Вони були вже в затінку яхти й пливли вздовж неї до сходнів. Господар брига, глянувши вгору, побачив обличчя джентльмена з довгими бакенбардами й виголеним підборіддям. Він пильно дивився на Лінгарда в монокль, перехилившись через борт. Ступивши ногою на нижню приступку, Лінгард ще бачив на березі густий дим; та коли він глянув удруге, нижня частина чорної колони обірвалась і попливла над морем, мов загрозлива хмара.

Берег, що біля нього стояв на якорі бриг, не мав певних обрисів. Це була земля без форми, без лісу й урвищ – довга, низька, невизначна. І коли дужі бурхання північно-східного мусону женуть морем густий косий дощ, берег ледве видно під сірим небом – тільки чорна плямиста смуга маячить вдалині. У довгий сезон безхмарних днів вона має вигляд вузької коси, ніби прибитої до плескуватої поверхні води вагою неба, що його величезна баня окреслює таку саму рівну лінію, як і морський обрій.

Хоч ця земля й була близько від центрів європейського панування, між озброєних морських пройдисвітів звали її «Берегом Притулку». Не позначена вона на мапах, і географічні підручники зовсім не згадують про неї, тільки уламки розбитих суден завжди заносяться у її бухточки. Наблизитись до неї дуже важко. А дивлячись на неї з моря, можна бачити, як численні острівці облямовують безмежну просторінь головного материка. Острівці ті зливаються, не маючи певних ознак, що показали б дорогу в заплутаних протоках, а в двадцятимильному поясі моря, що піниться вздовж низького берега, більше коралових рифів, мулу йкаміння, ніж морської води. Отут, між зовнішніх мілин, де застряла яхта, і розгорнулися події цього твору.

У розлитому сяйві світанку блискотіло на заході широке море, сонне, рівне й сіре під злинялим небом. Довга смуга берега відкидала важкий пояс мороку від мілкої води, на якій у передранішній тиші не було ані зморшки. В неяснім світанку купи кущів на пісках видавалися величезними.

Дві безмовні, як тіні, постаті помалу посувалися берегом скелястого острівця й спинилися край берега. Позад них, між циновками, з яких вони підвелися, помалу жевріла невеличка купка чорного попелу. Вони стояли рівно й тихо, тільки поволі водили головами, пильно оглядаючи безлюдне море, де за дві милі височив загрузлий корпус яхти, темний і невиразний на блідому небі.

Обидві постаті дивились мовчки в далечінь. Він, вищий на зріст, стояв, спершись на довгу рушницю; вона, з розплетеними косами, що звисали їй до пояса, стояла біля нього; їх обгортало листя в’юнких рослин, що здалеку здавалися орнаментом. Тьмяне світло, що осявало білі піскуваті мілини й невиразні горби острівців вздовж темного берега, та глибока тиша навколо увиразнювали самотність двох людей, розбуджених неспокійною надією, щоб глянути на запнуте серпанком море.

– Нічого! – сказав, зітхнувши, чоловік, ніби прокинувшись від довгої задуми.