Joseph Conrad - Визволення. Роман мілин

– Там! – сказав Йоргенсон. Вони йшли далі, а їхні тіні, в брилях і одежі, важко падали на химерно окреслені судна, у яких доля носить мілкими морями темношкірих людей. – Там! Я сиджу з вами, говорю з ними, приходжу й відходжу, коли захочу. Вони знають мене давно – вже тридцять п’ять років. Дехто з них дає мені тарілку рижу й шматок риби. Це й усе, що за свої тридцять п’ять років я одержую від них.

Він трохи помовчав.

– Я був такий самий, як ви, – додав він, поклавши свою руку на Лінгардову, а далі прошепотів: – Чи вас дуже забрала ця справа?

– До останнього цента, – спокійно сказав Лінгард, дивлячись поперед себе.

Блиск рейду зник, і щогли заякорених кораблів потонули в тінях хмар.

– Киньте це! – прошепотів Йоргенсон.

– Я мушу, – мовив Лінгард і тихо спинився.

– Киньте!

– Ніколи нічого не кидав за все своє життя.

– Киньте!

– Присягаюся Богом, не кину! – крикнув Лінгард, тупнувши ногою.

Помовчали.

– Я був такий самий, як ви, – промовив Йоргенсон. – Тридцять п’ять років… Нічого ніколи не кидав. Те, що ви хочете зробити, тільки дитяча забавка проти того, що я витворяв, зрозумійте це, ви, сильна людино, капітане Лінгард з «Блискавки»… Якби ви бачили «Дику Троянду»… – додав він раптом тремтливим голосом.

Лінгард перехилився через бильця дамби. Йоргенсон став ближче до його.

– Я підпалив її своїми власними руками! – сказав старий тихим голосом, немов признаючись у чомусь потворному.

– Бідолашний, – прошепотів Лінгард, глибоко зворушений трагічністю вчинку, – мабуть, далі нікуди було йти?

– Я не хотів, щоб вона гнила й розвалювалась у якомусь голландському порту, – похмуро мовив Йоргенсон. – Чи ви чули коли про Доусона?

– Щось таке чув… але забув… – пробурмотів Лінгард, і його кинуло в холод від одної думки, що бриг його теж міг би розвалюватись і гнити у якомусь голландському порту. – Умер він, чи що? – спитав він неуважно, намагаючись уявити, чи стало б у нього духу підпалити свій бриг, якби припекло.

– Зарізався на березі під фортом Роттердам, – сказав Йоргенсон, і його сухорлява постать захиталась у тьмяному місячному сяйві, наче зіткана з туману. – Так. Він порушив якийсь там торговельний пакт і нахвалявся притягти до суду лейтенанта з «Комети», а той хотів одвести його шхуну до Макассару. Підходячи до рейду, лейтенант спрямував її на підводні скелі. Коли ж вона до половини сповнилась водою, він зняв бриля і крикнув Доусонові: «Он берег, розпочинайте тепер свою судову справу, клятий англійчику!» Йоргенсон підняв свою довгу руку і посварився кулаком на місяць, що враз сховався за хмару. – Усе було втрачено. Бідний Доусон ходив вулицями, босий і обдертий. Якогось дня він випросив у якоїсь жалісливої душі ножа, спустився вниз поглянути востаннє на розбиту шхуну і…

– Я не маю діла з голландцями, – нетерпляче перебив Лінгард. – Я лише хочу, щоб Гассім здобув назад своє власне…

– А, може, голландцям треба, щоб не було так, як є, – відказав Йоргенсон. – У всякому разі, хай їй чорт, тій справі – киньте її!

– Слухайте-но, – мовив Лінгард, – я взяв цих людей, коли вони були в нещасті. Це щось значить. Я не повинен був втручатись, і за кілька годин усе скінчилося б. А коли вже встряв, то значить думав. І тепер роблю це свідомо. Коли рятуєш людей від смерті – сам береш участь у їхньому житті. Я такої думки.

Йоргенсон похитав головою.

– Дурниці! – вигукнув він, а далі тихше, тремтячим від цікавості голосом спитав: – А де ви їх зоставили?

– У Белараба, – шепнув Лінгард. – Ви, здається, знали його колись.

– Знав його й батька знав, – розходився Йоргенсон. – Кого я тільки не знав? Навіть Сентота знав, коли він царював на південному яванському узбережжі, а голландці запропонували за його голову ціну, що могла б збагатити кожну людину. Він двічі ночував на борту «Дикої Троянди», ховаючись од них. Я знав також усіх його ватажків, мулл, вояків, старого регента, що не витримав і перейшов до голландців, я знав… – він запнувся, немов слова не могли вибитися йому з уст, змовк і зітхнув. – Беларабів батько втік зі мною, – знову почав він спокійніше, – і пристав до падрисів на Суматрі. З нього вийшов могутній володар. Белараб був тоді ще юнаком. Ото були часи! Я їздив уздовж берегів і сміявся з крейсерів; я навіть бачив бої в Батакській країні, бачив, як тікали голландці; я був, коли брали Сінгал, і втік. Це я давав поради мананкабським вождям. Тоді про мене багато писали в голландських газетах. Вони казали, що я француз, який передався до магометової віри…