Joseph Conrad - Визволення. Роман мілин

Нахилившись через бильця, задихаючись і похитуючись, він лаяв і кляв усі газети на світі.

– Усе залежить від Белараба, – спокійно мовив Лінгард. – Він раджа на «Березі Притулку». Але нам треба людей.

– Отже, спущено всіх чортів, – сказав Йоргенсон. – Ви почали. Ну, тепер стережіться…

– Якщо не помиляюсь, усе буде гаразд, – зауважив Лінгард. – Всі вони знають, що треба робити. Я тримаю їх у руках. Як ви гадаєте, чи Белараб певна людина?

– Я не бачив його п’ятнадцять років, але найголовніше, що вся наша справа непевна, – промурмотів Йоргенсон.

– Кажу вам, що я все визначив і нічого непевного не може бути. Було б краще, якби в мене був там якийсь білий, щоб доглядав за всім. Там багато всякого припасу й зброї, і Белараб, певно, не протестував би, якби хтось доглядав цього. А ви, часом, не потребуєте чого? – додав Лінгард, полізши в кишеню.

– Ні, я маю що їсти, – коротко відповів Йоргенсон. – Киньте все це, – прохопився він. – Краще вже зразу кинутись за борт. Гляньте на мене. Я виїхав вісімнадцятирічним хлопцем, знаю англійську, говорю голландською, багатьма діалектами цих островів… Я бачив таке, від чого у вас на голові волосся стало б сторч, але я забув мову, свою рідну мову [45] Йоргенсон – норвежець. . Я торгував, воював, ніколи не порушував слова ні з білими, ні з тубільцями. А подивіться на мене. Якби не було моєї старої, помер би десь у канаві ще десять років тому. Все покинуло мене: молодість, гроші, сила, надії, навіть сон. Тільки вона й досі тримається цього покидька.

– Це говорить на користь і їй, і вам, – підбадьорюючи, мовив Лінгард.

Йоргенсон покрутив головою.

– Це і є найгірше, – помалу сказав він. – Мені вже край. Я прийшов до них із другого кінця землі, і вони взяли мене, і… бачите, що зі мною зробили.

– Звідки ви самі? – спитав Лінгард.

– З Трьомзе, – простогнав Йоргенсон. – Я вже більше ніколи не побачу снігу, – заридав він, закривши лице руками.

Лінгард мовчки дивився на нього.

– А чи не поїхали б ви зі мною? – спитав він. – Я ж казав вам, що мені треба…

– Пропадайте самі! – люто відповів Йоргенсон. – Я старий волоцюга, але вам не пощастить затягти мене у свої бісові справи.

– Справа дуже проста і не може провалитись. Я зважив кожен рух, запобіг усьому. Я ж не дурний.

– Ні, ви – дурень! Добраніч!

– Гаразд, бувайте здорові, – спокійно відповів Лінгард.

Він пішов до свого човна, а Йоргенсон дамбою вгору… Лінгард уже від’їхав, як почув здалеку:

– Киньте!

– Я відпливаю удосвіта, – гукнув він у відповідь і зійшов на борт свого судна.

Коли після неспокійної ночі Лінгард вийшов із каюти, ще було темно. Якась сухорлява постать походжала по палубі.

– Я тут, – різко сказав Йоргенсон. – Мені однаково, де вмирати, чи там, чи тут. Але, якщо я там умру, не забудьте, що моя стара мусить їсти.

Лінгард був один із небагатьох, хто бачив Йоргенсонову стару. В неї було коричневе, зморшкувате обличчя з кількома уламками чорних зубів, на голові – сиве скуйовджене волосся. Офіціально вона одружилася з ним нещодавно, та й то через те, що напосідав молодий місіонер із Букіт-Тімагу. Важко сказати, яка вона була з вигляду, коли Йоргенсон дав за неї триста доларів і кілька мідяних рушниць на додачу. Єдине, що залишилося від її молодості, це пара ясних і сумних очей. Як тільки вона зоставалася сама, ті очі дивились пильно в минуле їхнього життя, а коли Йоргенсон був близько, вони стежили за ним із неспокійною упертістю. А тепер під саронгом, накинутим на її сиву голову, з тих очей капали невидимі сльози, і стара хиталася туди й сюди в куточку темної халупи.

– За це не бійтеся, – сказав Лінгард, потиснувши Йоргенсонові руку. – Вона не бідуватиме. Я тільки хочу, щоб ви трохи наглядали за Беларабом, коли мене там не буде. Я мушу зробити ще один рейс, і тоді ми будемо готові розпочати. Я передбачив усе до найменших дрібниць. Вірте мені!

Так неспокійна тінь капітана Г. К. Йоргенсона перепливла річку забуття й повернулася до життя.

Цілих два роки, захоплений тілом і душею своєю великою справою, Лінгард жив, немов сп’янілий, поволі готуючи перемогу. Думка про невдачу ніколи не западала йому в голову. Він заплатив би найбільшу ціну за успішне здійснення свого заміру. Цей щирий друг хотів із тріумфом повернути Гассімові його країну, яку він бачив колись уночі у сяйві блискавки й гуркоті грому. Якось, коли Гассім скінчив із ним свою довгу розмову, оповідаючи, мабуть, удвадцяте історію своїх страждань і боротьби, Лінгард підняв свою величезну руку, посварився кулаком і гукнув: