Joseph Conrad - Визволення. Роман мілин

– Ми їх зворушимо. Ми розбудимо цю країну!

Мимохіть висловив він свій ідеалізм, прихований під простодушною силою. Він розбудить країну! Це був найголовніший збудник його невсипущої діяльності, що з’являвся примітивним почуттям справедливості, вдячності, приязні, сентиментальним жалем до суворої долі Іммади («бідної дитини») і, нарешті, гордим переконанням, що з усіх людей на світі (на його світі) він один мав засоби й відвагу «розпочати велику справу» та ще й таку ризиковану. Потрібні були гроші й люди. Він здобув їх досить за два роки, з того дня, коли на світанку з пістолем за поясом і капустяним листком замість бриля несподівано стрівся з таємничим Беларабом, дуже враженим зустріччю з білою людиною.

Сонце ще не сходило над лісом, а небо, насичене світлом, мінилося над темною лагуною, над дикими полями, ще сповненими тінями, які, здавалося, помалу перетворювалися на білий вранішній туман. Було видно халупи, загорожі, палісадники, великі будинки, споруджені на високих палях; було видно верховіття густих садів, немов повислих у повітрі.

Таким було Беларабове селище, коли Лінгард уперше звів на нього очі. Поперед натовпу стояла перед ним худорлява, закутана постать, а в стрімкому збільшенні світла й цілковитій мовчанці почулося слово «маргаба» [46] Маргаба (мал.) – ласкаво просимо. , що його пошепки мовив раджа. Охоронці, що стояли біля нього в чорних шапочках і з довгими списами, мали байдужий вигляд. З усіх боків збігалися люди. Жінки, скупчившись на низькому пагоркові, пильно видивлялись на прибулих. Видно було тільки їхні голови, а їх постаті закривав високий маїс. Зненацька з-посеред купки порожніх халуп почувся голос старої баби, що люто й пронизливо лаяла незриму дівчину:

– Чужинці! Тобі схотілося чужинців побачити! Ах ти ж, повіє! А що ж, я сама буду віяти рис? Хай тобі лихо з твоїми чужинцями! Хай їм трясця! Що б їх мечами вигнали! Нічого путнього в них нема! Щоб вони тобі згоріли!

– Просимо, – сказав Белараб, пильно глянувши Лінгардові у вічі.

Шість днів пробув Лінгард у селищі Белараба. Три дні вони мовчки спостерігали один одного, не розпитуючи й не натякаючи на мету приїзду. Капітан вилежувався на чудових циновках, що ними раджа прибрав невеличкий бамбуковий будинок, який стояв поза міцними огорожами, з біло-зеленим стягом на високій і тонкій жердині.

Далеко, посеред острова, маячили сині ліси, а довгасту лагуну охоплював зелений пояс високих стовбурів і густих кущів. У чистій прохолоді повітря групи рудуватих будинків, відбитих у воді, високі пальми над зеленими хвилями полів, загороджені плантації та фруктові сади створювали чудесну картину, розкішну й щасливу.

Над будівлями, над тихою просторінню води й над рівнинами росяних ланів високо простяглося лагідне, безхмарне небо. І, здавалось, жодна стежка не йшла до цієї країни краси й тиші. Не вірилося, що так близько було невгамовне море, з його дарами і безупинними загрозами. Навіть у місяці штормів страшний гуркіт хвиль на довгих мілинах тільки зрідка долинав туди; здавалось, вітер, шугаючи над землею, то відкидав його, то підгонив ближче, і ніхто не сказав би, звідки він добувався. Гул цей схожий був на урочистий церковний спів чи на гуркіт водоспаду; ішов, бурхаючи й завмираючи над лісами, ланами, покрівлями й головами людей, над усією таємничою тишею схованого в лісах селища дивних фанатиків, утікачів і вигнанців.

Щодня надвечір приходив Белараб з охороною, що зоставалася за дверима, й увіходив до будинку свого гостя. Він вітався, питав про здоров’я і з байдужим виглядом розмовляв про всякі дрібниці. Проте ввесь час пильний погляд його розумних очей немов шукав правди на обличчі білого. Холодними вечорами перед заходом сонця розмовляли вони, походжаючи між рівних стовбурів гаю, близько воріт огорожі. Почт раджі стояв осторонь у скісному сонячному промінні, стежачи за двома постатями, що виникали й зникали поміж деревами. Багато слів говорили вони, але нічого не сказали такого, що розкрило б їх думки. Прощаючись, чемно стискували один одному руки, і за ним важко гуркотіли ворота від потрійного стукоту дерев’яних засувів, загнаних у залізні дужки.

На третю ніч Лінгарда розбудив шепіт. Увійшла чорна тінь, заступивши зорі в отворі дверей, і зненацька стала біля самого ліжка. Вартовий сів, скулившись темною купкою на порозі.

– Не бійся. Я – Белараб, – мовив обережний голос.

– Я не злякався, – прошепотів Лінгард. – Нехай боїться той, хто приходить у темряві, не сповіщаючи.