Franz Kafka - Листи до Феліції (1912)

А сьогодні мені взагалі гріх скаржитися, Ваші останні два листи прийшли до мене з інтервалом всього в якихось дві години, через що я так само люто проклинаю недбалість поштовиків учорашнього дня, як славлю їхню старанність сьогоднішного.

Однак я нічого не відповідаю Вам і сам ні про що не питаю, все тільки тому, що втіха писати Вам, так що я не здаю собі з цього справу, налаштовує всі мої листи на нескінченність, а в нескінченних листах, зрозуміло, і не випадає повідомляти на першій же сторінці щось істотне. Але почекайте, ось завтра у мене, сподіваюся (сподіваюся для себе, але не для своєї служби), буде на роботі досить часу, щоб одним махом відповісти на всі Ваші питання і стільки Вам їх поставити, що душа моя бодай ненадовго буде чиста.

А сьогодні повідомлю тільки, що, читаючи те місце Вашого листа, де йдеться про капелюшок, я просто прикусив язика. То це виворіт у капелюха був чорний? І де ж були мої очі? Е ні, це спостереження для мене зовсім не дрібниця. Тоді, значить, він згори весь був білий, і мене це збило, я ж дивився на Вас з вершка свого зросту. До того ж Ви трішки нахилили голову, коли капелюх одягали. Коротше, виправдання, звичайно, знайдуться завжди, але коли не пам’ятаєш точно, значить, годі й писати.

Прийміть щирий привіт і, якщо дозволите, поцілунок руки.

Дорога мадемуазель Феліціє!

Сподіваюся, Ви не заперечуватимете хоча б цього разу на подібне звернення, бо ж якщо вже мені, як Ви неодноразово того вимагали, належить описати Вам свій спосіб життя, то, значить, доведеться повідомити про себе і деякі неприємні, невтішні для мене речі, розповісти про які «ласкавій пані» я, вочевидь, навряд чи б зважився. Втім, нічого поганого в цьому новому зверненні нема, інакше я не обмірковував би його з такою величезною, все ще нескінченною втіхою.

По суті, все моє життя здавна складалося й складається зі спроб письменства, здебільшого невдалих. Але якби не ці спроби, я б давно занепав і став сміттям, гідним лише того, щоб його викинули геть. Біда в тому, що сили мої для цих намірів із самого початку були замалі, і так уже само собою вийшло, хоч я довго цього не усвідомлював, що в ім’я справи, яка видавалася мені головною метою життя, мені довелося відмовляти собі і берегти себе мало не в усьому іншому. Там же, де я з власної волі себе не беріг і собі не відмовляв (Боже мій, у цій конторі, де я сьогодні чергую при журналі прийому, навіть у вихідний день ані секунди спокою, відвідувач за відвідувачем, просто пекло якесь!), а, навпаки, намагався себе пересилити, мене відкидало назад, з ганьбою, синцями і ґулями, з непоправною втратою сил, але саме ці, як мені тоді здавалося, знегоди мало-помалу допомогли мені знайти довіру до долі, і я почав сподіватися, що десь, нехай і ледь вловима, все-таки і для мене світить добра зірка, під якою можна буде жити далі. Якось раз я навіть склав опис [18] Див. «Щоденник» від 3 січня 1912 р. всього того, чим пожертвував заради письменства і навіщо його позбувся, або, точніше, список втрат, перенести які можна тільки ціною такого їх пояснення.

І справді, наскільки я худий – а я найхудіший чоловік з усіх, кого знаю (що, повірте, про щось говорить, бо в санаторіях я всього набачився), – настільки ж і в усьому іншому в мені немає нічого зайвого, що заважало б письменництву, зокрема й тому, що можна було б назвати зайвим у хорошому сенсі слова. Тож якщо є якась вища сила, яка хоче використати мене або вже використовує, то, значить, я принаймні лежу в її долоні вже досить старим, стертим інструментом; якщо ж такої сили немає – значить, я взагалі ніщо й опиняюся сам у страхітливій порожнечі.

Тепер же я розширив своє життя думками про Вас, адже поки я не сплю, не проходить і чверті години, щоб я про Вас не подумав, і багато чвертей години, коли я ні про що інше думати не годен. Але навіть і це пов’язано тепер з моїм письменством, тільки припливи і відливи письменства владні наді мною і все в мені визначають, і в пору недужого, млявого письменства я, допевне, ніколи не набрався б духу до Вас звернутися. Це така ж правда, як і те, що по тому вечору мене не полишає відчуття, ніби в грудях моїх глибочіє проломина, через яку зі свистом і проти моєї волі щось входить в мене і виходить, поки одного разу вночі, вже в ліжку, спогад про один біблійний сюжет не довів мені й необхідність самого цього почуття, і, отже, істинність тієї біблійної історії. Тепер же, як я недавно з подивом виявив, Ви і з письменством моїм споріднилися, хоча раніше я був переконаний, що саме під час писання анітрохи про Вас не думаю. У невеликому абзаці, мною написаному, виявилися, inter alia [19] Серед іншого ( лат. ). , такі ниточки до Вас і Ваших листів [20] Див. передостанній абзац розділу «Готель “Окциденталь”» у романі Кафки «Зниклий безвісти». : хтось отримує в подарунок плитку шоколаду. Взагалі йдеться про маленькі радощі під час служби. Потім згадується телефонний дзвінок. І нарешті, одна людина вмовляє іншу йти спати і навіть загрожує, якщо та не послухає, мало не силою відвести її в кімнату, що, поза сумнівом, пов’язане зі спогадом про натруску, що її Ви дістали від Вашої матері, коли допізна засиділися на роботі. – Мені подібні місця надто дорогі, я утримую Вас в них без дозволу, а Ви навіть цього не відчуваєте і тому не пручаєтеся. Втім, якщо Ви коли-небудь щось таке прочитаєте, подібні дрібниці від Вас просто вислизнуть. Одному тільки прошу повірити: ніде у світі у Вас не буде безтурботнішого полону, ніж у цих рядках.