Franz Kafka - Листи до Феліції (1912)

День народження пані Софі – щоб написати щось цілком і повністю зрозуміле – лише 18 березня, і коли Ваш, якщо питати прямо?

Не те щоб хвилювання, що ним охоплене бюро, підганяло мене писати, тож я запитую про дещо інше: я мимохідь заховав у пам’яті все, що Ви сказали того вечора в Празі, наскільки можна бути впевненим у таких переконаннях, тільки одне мені залишилося не зовсім ясне, наскільки пам’ятаю, коли я читав Вашого листа, і Ви повинні це доповнити. Коли ми вийшли з помешкання з паном директором Бродом до готелю, я, щиро кажучи, був схвильований, неуважний і нудний, хоча причиною цьому, принаймні, як на мій розум, почасти була присутність пана Брода. Навпаки, я був досить задоволений тим, що почувався самотнім. Йшлося і про те також, що Ви уникаєте вечірнього стовпища у центрі міста, навіть коли буваєте в театрі, і що, повернувшись, умисно спадаєте на увагу матері з провулка, по-особливому плеснувши в долоні, і вона відкриває Вам вхідні двері. Невже це так дивно? І чи тоді, коли Ви ходили в Метрополітен, ідея прихопити ключа не виникла винятково через те, що довелося вертати надто пізно? Чи не смішні це, бува, питання? Моє обличчя досить серйозне, і якщо Ви смієтеся, смійтеся, будь ласка, щиро і дайте точну відповідь.

Найпізніше навесні у видавництві «Ровольт» у Ляйпциґу повинен вийти «Щорічний альманах красного письменства», який видає Макс. Там буде надрукована і моя маленька розповідь «Вирок», з присвятою «Мадемуазель Феліції Б.».

Сподіваюся, Ви не сприймете це як безцеремонне важення? Особливо якщо врахувати, що посвята випереджає оповідання вже більше місяця, а рукопис уже випущено мною з рук. Можливо, за вибачення мені стане та обставина, що другу частину посвячення – «Мадемуазель Феліції Б., щоб вона отримувала подарунки не тільки від інших» – я все- таки змусив себе випустити? По суті ж історія ця, скільки я можу судити, до Вас особисто жодного стосунку не має, хіба що там мигцем згадується дівчина Фріда Бранденфельд, себто, як я лише після усвідомив, з такими ж, як у Вас, ініціалами. Єдиний зв’язок з Вами полягає, мабуть, лише в тому, що маленьке це оповіданнячко здалеку намагається бути гідним Вас. Що і прагне висловити посвята.

Мені важко на душі, що мені не дізнатися, що Ви відповіли на мій передостанній лист. Минуло стільки років, коли я нічого не чув про Вас, і тепер доведеться накинути щонайменше зайвий місяць забуття. Звичайно, я довідуватимуся про пошту, але мало шансів, що я дізнаюсь там більше, ніж Ви ще пам’ятаєте з цього листа. Чи не могли Ви це записати десятьма словами?

Остаточний висновок, остаточний висновок на сьогодні. Вже на попередній сторінці навіть у цій тихій кімнаті, в якій я ховався, дійшло до збурення. Вони здивовані, що у мене стільки вільного часу в бюро (це вимушений виняток) і що я пишу лише в бюро. Для цього теж є пояснення, але ніколи про них писати.

Усього найкращого, і не гнівайтесь за щоденний обов’язок розписуватися в одержанні рекомендованої кореспонденції.

Ласкава пані!

Нарешті о восьмій вечора – і це в неділю – я можу сісти за лист до Вас, хоча все, чим я цілий дня займався, мало на меті якнайшвидше за цей лист взятися. А Вам весело минають неділі? Ну звичайно ж, по Вашій виснажливій праці! Для мене, принаймні в останні півтора місяця, щонеділі – це диво, сяйво якого я бачу вже в понеділок зранку, щойно прокинувшись. Головний же клопіт по цьому – як протягнути цілий тиждень до наступної неділі, протягнути крізь усі ці будні, коли до п’ятниці ти остаточно знемагаєш на силу. Коли ось так, година за годиною, проводиш тиждень, коли навіть при світлі дня тобі до снаги зосередитися лише не набагато більше, ніж нічницями, і коли раптом оглянешся на себе посеред нещадної машинерії такого-от тижня, тоді мимоволі зрадієш, що ці безрадісні, тужливі дні не обвалюються на місці, щоб зараз же почати повільно здійматися знову, а таки зле мляво спливають, тягнуться, і тебе нарешті чекає вечорове зітхання і нічний перепочинок.

По неділях я теж веселий, але не сьогодні; сьогодні, вийшовши як завжди перейтися у неділю, я бродив під дощем; півдня – це лише, вочевидь, суперечить сказаному в перших рядках – перебув у ліжку, найкращому притулку для задуми й печалі; турки програють [2] Мова про першу Балканську війну (1912–1913), що поклала край пануванню Османської імперії в Європі на захід від лінії Чаталджа після майже 500 років. Війна закінчилася Лондонським договором від 30 травня 1913 року. , що могло б змусити мене проповідувати як фальшивого пророка не тільки для солдатів, але і для всього відступу (це також є великим ударом для наших колоній), і нічого іншого не лишалося, як укопатися сліпо й глухо в інші заняття.