Franz Kafka - Листи до Феліції (1912)

Ось, мабуть, і всі – побіжно, але лише з несуттєвими, хоча і численними випусками описані – зовнішні події того вечора, які я в змозі пригадати сьогодні, по тридцяти, а то й більше, інших вечорах, проведених за минулий час у будинку Бродів і, на жаль, дещо в моїй пам’яті, ймовірно, стертих. Я записав ці свої спостереження у відповідь на Вашу фразу, що на Вас, мовляв, того вечора не особливо звертали увагу, а ще тому, що і так занадто довго опирався бажанню записати свої спогади про той вечір, поки вони ще живі. Та наразі Ви, напевно, з жахом дивитеся на стос списаного паперу перед собою і проклинаєте спершу свою необачну фразу, що викликала до життя цю лавину слів, потім себе – за те, що все ж це читатимете, поки, просто з легкої цікавості, не прочитаєте все до кінця, а ваш чай тим часом геть охолоне, і настрій урешті-решт до того зіпсується, що Ви присягнетеся всім на світі нізащо не намагатися доповнити мої спогади своїми, спересердя зовсім не подумавши про те, що доповнювати все-таки набагато легше, ніж згадувати і записувати першому, і що доповненнями потішите мене куди більше, ніж сам я зумів зробити собі збиранням цього першого матеріалу заради Вас. – Але тепер Вам і справді час від мене відпочити, отримавши наостанок тільки найщиріший привіт.

P. S. Ні, це все ще не кінець, геть наостанок обтяжливе для Вас питання: скільки можна зберігати шоколад, щоб він не зпісувався?

Ласкава пані!

Щось дуже важливе, хоча і в страшенному поспіху. (Пишу ці рядки не у себе в конторі, де все канцелярське буття бунтує проти листування з Вами, так вадить мені від цієї моєї служби, така чужа вона всім моїм запитам і сподіванням.) Ви не повинні думати, що нескінченними листами на кшталт учорашнього, за який я і так уже себе лаю, я крім дозвілля на читання намірився позбавити Вас ще й часу на відпочинок і сон і чекаю розлогих і точних відповідей на свої листи: було б ганебно і неприпустимо на додачу до тягаря Ваших напружених робочих днів стати Вам за кару вечорами. Так ось, не цього, зовсім не цього прагнуть мої листи, хоча, зрозуміло, і така мета була б цілком природна, і нічого дивного не було б у тому, якби Ви саме так, а не інакше її потрактували. Вам зовсім не слід – і це найважливіше – це і є важливе (таке важливе, що я в поспіху мимоволі переходжу на літанію [17] Тут: ремствування. ) – не слід затримуватися вечорами і писати мені навіть тоді, коли Вам, можливо, хочеться писати просто так, що завгодно, нехай навіть без жодного зв’язку з моїми листами. Якими б пречудовими не видавалися мені умови у Вас на роботі, – Ви, до речі, одна в кімнаті? – не хочу краятися підозрою, що тримаю Вас на службі до вечора. Рядків п’ять, не більше, іноді після роботи, так, можете мені писнути, хоча, говорячи це, я нізащо не можу придушити в собі хамське допущення, що п’ять рядків можна ж писати і частіше, ніж довгі листи. Але сам тільки вигляд Вашого листа у половинках дверей – приходять вони тепер над південь – здатен змусити мене забути про будь-яку розважливість, хоча один тільки погляд на вказаний у листі час або просто думка, що цією ось відповіддю на чергового свого листа я, можливо, позбавив вас прогулянки, знову-таки теж нестерпні. Яке, власне, я маю право набридати Вам порадами не зловживати пірамідоном, якщо сам почасти завинив Вам головні болі? Коли, до речі, Ви взагалі гуляєте? Двічі на тиждень гімнастика, тричі на тиждень викладач – очевидно, в тому зниклому листі саме про нього Ви мені писали, – то чи залишається у Вас взагалі гулящий час? А по неділях ще й рукоділля, це ще навіщо? Невже Вашу маму може тішити Ваше рукоділля, якщо вона знає, що Ви тратите на це заняття дорогоцінний час відпочинку? Тим паче якщо Ваша мама, судячи з Ваших же листів, Ваша найкраща весела подружка? – Ах, якби Ви могли щодо всього цього в п’яти рядках мене заспокоїти, щоб нам обом більше про це не писати і не думати, а тільки спокійно, без марних докорів сумління, бачити і слухати одне одного, Ви – з усією Вашою добротою і чуйністю, а я – вже як вмію.

Ласкава пані!

Самі бачите, до чого неможливі речі кояться в нашому листуванні! Ну чи можна з моїх прохань на кшталт останнього – щоб Ви писали мені тільки п’ять рядків, не більше, – стерти огидний наліт позірної шляхетності? Абсолютно неможливо. А до того ж, висловлюючи її, хіба я збочую від правди? Так, звичайно ж, анітрохи не збочую. Але водночас, може, таки збочую? Так, зрозуміло, збочую, і ще як збочую! Коли, після того як двері мого кабінету вже тисячу разів розчинилися, щоб замість швейцара з листом впустити до мене в кімнату безліч різних людей, які з абсолютно незворушними – і тому, з урахуванням обставин мого очікування, геть нестерпними – фізіономіями розташовуються у мене в кімнаті як у себе вдома, як ніби тільки їм тут і місце, коли насправді тут місце тільки швейцара з листом, і нікому більше! – так ось, коли лист приходить, я в перші миті думаю, що нарешті зможу заспокоїтися, що зараз насичуся цим листом і день мине добре. Але ось лист прочитано, я дізнаюся з нього набагато більше, ніж я коли-небудь мав право очікувати і прагнув дізнатися, Ви витратили на цей лист цілий вечір, у Вас, мабуть, зовсім не залишається часу для Вашої звичної прогулянки Ляйпциґською вулицею, я перечитую лист з початку до кінця, відкладаю, потім перечитую знову, беру в руки службовий папір, читаю його, але перед очима як і раніше тільки Ваш лист, стою над машиністом, щоб продиктувати йому вихідний, а рука відчуває Ваш лист, і перед внутрішнім поглядом повільно повзуть Ваші рядки, які я, здається, насилу встиг пробігти, до мене звертаються з питаннями, і я точно знаю, що ось зараз, цієї хвилини, мені про Вашого листа ну ніяк думати не можна, але він – це єдине, що мене цікавить, – і ось уже я голодний, як раніше, і неспокійний, як раніше, а двері вже знову ходять ходором, ніби гонець з листом ще тільки має з’явитися. Десь така на вигляд та, за Вашим словом, «маленька втіха», яку дають мені Ваші листи. Тим-то, гадаю, не залишене без відповіді те Ваше запитання, чи не набридло мені щодня на роботі отримувати Ваші листи. Зрозуміло, якимось чином поєднати отримання листа від Вас з моєю конторською роботою річ майже неможлива, та настільки ж неможливо працювати, чекаючи листа даремно, або працювати, коли тобі на думці вертиться, що, можливо, лист чекає мене вдома. Зусібіч суціль одні неможливості! Але це ще не така вже біда, мені останнім часом на роботі деякі неможливості вдалося подужати, перед маленькими неможливостями взагалі не слід падати ниць, бо тоді не побачиш великі.