Franz Kafka - Листи до Феліції (1912)

Добре ж, однак, я Вас розважаю! Мила панянко, може, мені краще просто встати з-за столу і кинути на сьогодні всю писанину? Але, можливо, Ви все бачите наскрізь і знаєте, що врешті-решт я все одно дуже щасливий, і тоді мені можна залишитись і писати далі.

У Вашому листі Ви згадали, наскільки незатишно почувалися в Празі того вечора, і хоча самі Ви про це не сказали, а можливо, навіть і не подумали, відчувається-таки, що відчуття затишності увійшло в той вечір тільки разом зі мною, бо до цього Макс іще майже не встиг заговорити про свою оперету, тим паче що він не надто переживав і переймався нею, і тільки я, прийшовши зі своєю безглуздою папкою, порушив загальний настрій. Окрім того, це була якраз та дивна смуга в моєму житті, коли під час своїх чимраз частіших візитів я жартома заважав Отто Бродові, який дотримувався своєчасного відходу до сну, нескінченними теревенями, у міру просування стрілки годинника дедалі жвавішими, поки зазвичай об’єднаними і, звісно, сповненими усієї любові зусиллями всієї родини мене не випирали з помешкання. Внаслідок чого моя поява у будинку в таку пізню годину – по-моєму, перейшло вже за дев’яту – видалася, напевно, загрозою. Себто у свідомості членів сім’ї два наших візити викликали геть різні відчуття: з одного боку Ви, кому призначалася тільки щира доброта і люб’язність, і з іншого ж боку я, так би мовити, той, кого мучать нічниці. Для Вас, наприклад, грали на роялі, тоді як для мене Отто вовтузився з екраном коминка – заняття, яке давно вже стало в будинку спеціально призначеним для мене умовним сигналом до влягів, але, якщо цього не знати, видається досить дивним і виснажливим. Що ж до мене, то я, абсолютно не готовий зустріти в будинку таку гостю, прийшов лише на домовлену зустріч з Максом (ми домовилися на восьму, та я, як звичайно, на годину спізнився), щоб обговорити з ним, як усе стоятиме у рукописі [3] Мова про збірку «Споглядання». , про що своєчасно подумати не спромігся, а його вранці другого дня вже треба було нести на пошту. І тут раптом застаю в будинку незнайомку і відчуваю з цього приводу навіть деяку досаду. Натомість я чомусь повівся так, ніби візит Ваш для мене ніякий не сюрприз. Я першим, перш ніж мене встигли Вам відрекомендувати, через величезний стіл простягнув Вам руку, хоча Ви ледь підвелися мені назустріч, не маючи, очевидно, анінайменшого наміру мою руку тиснути. Я тільки мигцем на Вас глянув, сів і одразу відчув, що все навколо добре, тільки-но відчув, як од Вас виходить легка заохота, що її завжди пробуджує в мені присутність незнайомої людини у знайомому товаристві. Коли не брати до уваги те, що переглянути разом з Максом рукопис уже не вдасться, з’ясувалося, що простягувати Вам світлини талійської подорожі – миленна забава. (За ці останні слова, що цілком точно відображають мій настрій того вечора, я сьогодні, далеко від Вас, ладен себе тодішнього просто побити.) Ви поставилися до перегляду світлин вельми серйозно і відривали від них очі, тільки коли Отто щось пояснював або коли я простягав Вам наступний знімок. Хто із нас, вже не пам’ятаю хто, з приводу однієї з фотографій бовкнув, як жаба в болото. Через світлини Ви геть забули про їжу, а коли Макс кинув з цього приводу якесь зауваження, заперечили, що немає, мовляв, нічого бридкішого за людей, які знай жують. Тут задзвонив телефон (тим часом у мене тут уже давно минула одинадцята вечора, коли для мене починається головна моя робота, а я досі не можу одірватися від цього листа), так ось, задзвонив телефон, і Ви заходилися переказувати початкову сцену з оперети «Дівчина в авто» [4] Оперета Жана Жильбера. , яку слухали у «Резиденцтеатрі» (є у вас «Резиденцтеатр»? Це була таки оперета?): там п’ятнадцять чоловік на сцені, а в передпокої дзвонить телефон, і потім кожного по черзі одними і тими ж таки химерними словами кличуть до апарата. Я добре пам’ятаю навіть саме цей французький вислів, але написати його не наважуся, бо не те що написати, а навіть вимовити до пуття його не зумію, хоча тоді не тільки нівроку його розчув, але навіть прочитав по Ваших губах, і хоча згодом він раз по раз крутився у мене в голові, марно прагнучи знайти неспотворену форму. Не пам’ятаю вже, яким чином потім (хоча ні, до того, бо я все ще сидів біля дверей, навскоси проти Вас) розмова перейшла на побої і в зв’язку з цим на Ваших сестер і братів. Були названі імена декого з Ваших сім’ян, перш мені абсолютно незнайомі, зокрема й ім’я Феррі (може, це Ваш брат [5] Брата Феліції Фердінанда у побуті справді звали Феррі. ?), і Ви розповіли, що коли були маленькою, старші брати, рідні та двоюрідні, часто Вас били, а ви почувалися цілком беззахисною. Ви ще провели рукою по лівому передпліччю, яке під той час являло собою суцільний синець. Але вигляд у Вас при цьому був зовсім не страдницький, отож я, сам, щоправда, до пуття не розуміючи чому, абсолютно не міг собі уявити, як це хтось наважувався Вас бити, нехай Ви і були тоді геть мацюпкою. – Потім Ви мимохідь, щось переглядаючи або читаючи (Ви взагалі дуже рідко зводили очі, а вечір був такий короткий!), згадали, що вчили єврейську [6] Мова найпевніше про їдиш. . З одного боку, мене це здивувало, з іншого ж – мені захотілося (але все це тодішні мої думки, що відтоді перейшли стільки дрібних сит!), щоб згадка не була така вже підкреслено скороминуща, тому потай я зловтішався, коли згодом Ви не здолали прочитати на обкладинці назву «Тель- Авів». – Ще, все у тій-таки кімнаті, мова зайшла про Вашу роботу, а пані Брод згадала про вишукану батистову сукню, що її бачила у Вашому готельному номері, адже Ви їхали до когось на весілля, і весілля це – тут я швидше кажу майже навмання, ніж згадую, – мало відбутися у Будапешті. – Коли Ви підвелися, з’ясувалося, що на Вас домашні капці пані Брод, адже чобітки Ваші сохнуть. Час того дня і справді був негодяний. У цих пантофлях Ви, мабуть, почувалися трохи ніяково і в кінці нашого проходу через темну середню кімнату навіть встигли сказати мені, що звикли до патинків на підборах. А я про такі патинки раніше не чув. – У музичній вітальні Ви знову опинилися проти мене, і тут я заходився гортати і розкладати свій манускрипт. На мене зусібіч посипалися найхимерніші поради щодо рукопису і його пересилання, зокрема й Ваші, але я вже не пригадаю точно, які саме. Зате я добре запам’ятав епізод ще у попередній кімнаті, який до того мене здивував, що я навіть по столу гепнув. Це коли Ви сказали, що переписування рукописів дає Вам насолоду, Ви, мовляв, у Берліні часто переписуєте для одного пана (прокляття, як же безглуздо звучить це слово, коли біля нього нема імені, прізвища або бодай якихось пояснень!) і попросили Макса надсилати Вам рукописи. – Найкраще, на що я спромігся, це було випадково захопити з собою номер журналу «Палестина», і хай буде мені подаровано заради цього все інше. Мандрівку до Палестини – ось що ми з Вами взялись обговорювати, і, обіцяючи її, Ви навіть простягнули мені руку, а радше це я якимось навіянням звабив Вас на це. – Поки грали на роялі, я сидів навскоси позаду Вас, Ви закинули ногу на ногу і раз у раз поправляли зачіску, яку я спереду уявити собі не можу, зате під час концерту мав змогу відзначити, що вона якось покривилася. – Потім, щоправда, товариство розділилося – хто в горох, а хто в сочевицю, – пані Брод тихо куняла собі на канапі, пан Брод знайшов собі заняття біля книжкової шафи, а Отто боровся з екраном коминка. Мова зайшла про книги Макса, Ви щось зауважили щодо «Арнольда Беера» [7] Йдеться про роман Макса Брода «Арнольд Беер. Доля єврея», що побачив світ у Берліні 1912 року. , згадали рецензію «Ост унд Вест» [8] Критика (Маттіаса Ахера) вийшла на сторінках видання «Ост унд Вест» у серпні 1912 року. Див.: «Ost und West». – XII. – Heft 8 (August 1912). – Sp. 775–776. , і врешті-решт, гортаючи томик повного зібрання Ґете у виданні «Пропілеї», сказали, що і «Замок Норнепіґґе» [9] Роман Брода під назвою «Замок Норнепиґґе. Роман байдужого» ( Schloß Nornepygge. Der Roman des Indifferenten . – Berlin, 1908). теж намагалися читати, але до кінця не подужали. На цих Ваших словах я просто завмер зі страху – за себе, за Вас і за всіх інших. Чи не була ця фраза якоюсь абсолютно безглуздою і до того ж незбагненною образою? Ви, однак, спокійно завершили свій катастрофічно непоправний пасаж, навіть не підвівши схиленої над книгою голови під нашими поглядами. І раптом виявилося, що це ніякий не ляпсус і взагалі ані на йоту не оцінка, а всього лише життєвий факт, якому Ви самі дивуєтеся, через що і збираєтеся при нагоді знову за цю книгу взятися. Просто неможливо було виплутатися з цієї халепи витонченіше, і я тоді подумав, що всім нам має бути перед Вами трохи соромно. – Щоб якось змінити тему, пан директор витягнув ілюстрований том того ж таки видання «Пропілеї» і оголосив, що зараз покаже Вам Ґете у спідніх. На що Ви процитували: «Король – він і в спідніх король» [10] Видозмінена цитати з казкової драми Людвіга Фульда «Талісман». , і ось ця цитата виявилась єдиним, що мені в Вас того вечора не сподобалося. Причому я відчув досаду за Вас майже фізично, ніби клубком у горлі, і вже тоді мав би запитати себе, з якого це дива я так за Вас переживаю. Втім, я описую все жахливо неточно. – Швидкість, з якою Ви під кінець вечора вислизнули з кімнати і раптом з’явилися вже у чобітках, мені взагалі годі було збагнути. Хоча порівняння з газеллю, до якого двічі вдалася пані Брод, мені не сподобалося. – Досить точно бачу, як Ви надягали капелюх і стромляли шпильки. Капелюх був величенький, з білою підкладкою. – На вулиці я негайно ж впав в один із тих, аж ніяк не рідкісних присмеркових своїх станів, коли нічого, окрім власної нікчемності, навколо не помічаю. На Перлґассе [11] Нині – Пéрлова. Ви, ймовірно, щоб якось вивести мене з незручного мовчання і бажаючи зрозуміти, чи по руці нам чи ні, запитали, де я живу, на що я, ідіот нещасний, поцікавився у відповідь, чи не хотіли б Ви дізнатися мою адресу, з дурної голови уявивши, що Ви, тільки-но приїхавши в Берлін, блискавично кинетеся списуватися зі мною щодо мандрівки до Палестини і не хочете опинитися у скрутному становищі людини, що пнеться відправити мені листа, не маючи під рукою адреси. – Те, що я наразі накоїв, усю подальшу дорогу не давало мені спокою, остаточно збивши мене з пантелику, якщо взагалі було з чого збивати. – Ще нагорі, у першій із кімнат, та й потім на вулиці розмова заходила про якогось знайомого з Вашої празької філії, який того дня по обіді возив Вас візником на Градчани. Саме думки про цього знайомого, схоже, і перешкодили мені вранці наступного дня з’явитися на вокзал з квітами, хоча щось подібне боязко і бринить у моїй свідомості. Та рання година Вашого від’їзду і неможливість у такий короткий термін роздобути квіти посприяли мені у рішенні відмовитися від цієї ідеї. – На Обстґассе і Ґрабені [12] Нині – На Прикопі. бесіду підтримував здебільшого пан директор Брод, а Ви тільки встигли розповісти історію про те, як мати відчиняє Вам вхідні двері за умовним сигналом, коли Ви на вулиці плескаєте в долоні, – з приводу цієї історії Вам, до речі, ще доведеться дещо мені пояснити. А решту часу було ганебно змарновано на порівняння празького і берлінського громадського транспорту. Пам’ятаю, Ви ще встигли розповісти, що пополуднували у Громадському будинку [13] Громадський будинок (чеськ. Obecní dům) – культурний і громадський центр міста Праги, столиці Чехії, репрезентативна празька будівля, споруджена у 1906–1911 роках у стилі сецесії. проти готелю. Насамкінець пан Брод дав Вам кілька дорожніх побажань, назвавши станції, на яких можна купити щось поїсти. Та Ви збиралися снідати у вагоні-ресторані. Тут з’ясувалося, що Ви забули в потязі свою парасольку, і ця дрібниця (для мене дрібниця) додала нових деталей до Вашого вигляду – натомість те, що Ви ще не спакували речі, хоча, попри це, маєте намір читати в ліжку, неабияк мене стурбувало. Напередодні вночі Ви ж теж читали до четвертої. Для дорожнього читання у Вас були з собою Бйорнсон, «Прапори над містом і гаванню» [14] Роман норвезького класика Бйорнстьєрне Бйорнсона «Прапори віють над містом і над гаванню» ( Det flager i byen og på havnen , 1884). і Андерсен, «Книга картин без картин» [15] Збірка поезій у прозі Ганса-Кристіана Андерсена. . Мені здалося, що я і без Ваших слів угадав би ці книжки, хоча, звісно, про таке мені ні в світочку не здогадатися. Я в черговому нападі незручності втиснувся в одну з Вами секцію двопільних дверей і мало не стоптав Вам ноги. – Потім перед швейцаром ми всі троє ще постояли біля ліфта, за дверцятами якого, поки що розкритими, Ви ось-ось мали зникнути. Ви навіть встигли перекинутися кількома словами з швейцаром, і гордий тон Вашого голосу, – варто мені затамувати подих, – досі звучить мені у вухах. Ви не так легко дали переконати себе, що до вокзалу близько і що авто Вам не знадобиться. Щоправда, Ви думали, що їдете з вокзалу Франца Йозефа [16] Тепер – головний вокзал Праги. . – Потім і справді настав час прощатися, я знову – як мені взагалі тоді здавалося – найневправнішим з усіх можливих способів згадав про мандрівку до Палестини, хоча і без того за вечір надто часто говорив про цей замір, який, схоже, ніхто, окрім мене, серйозно не сприймав.