Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Сьогодні вночі в короткому забутті мені спало на думку, як слід відзначити твій день народження: я відвідаю важливі для тебе місця. І відразу ж, абсолютно мимоволі, я опинився біля Західного вокзалу [114] Мова про збудований у 1861–1862 рр. Смиховський вокзал. . Будівля була геть крихітна, і всередині місця напевно було мало, бо ж саме підійшов швидкий потяг, і один вагон усередині будівлі не вмістився. Я був вельми потішений тим, що біля вокзалу стояла трійця геть хороше вбраних дівчат (одна з косою), правда дуже худеньких, носій. Я зрозумів, що в цьому твоєму занятті немає, отже, нічого незвичайного. А проте порадів, що зараз тебе там немає, хоча, з іншого боку, був і засмучений, що тебе там немає. Але на втіху я знайшов маленьку течку, загублену кимось із пасажирів, і, на подив пасажирів довкола мене, витягнув із цього маленького портфеля купу великого вбрання. Але плаща, якого вимагав хтось із недільної «Трибуни» у «Відкритому листі», адресованому мені, на жаль, серед нього не було; доведеться мені відіслати своє, хоча це неправильно.

Особливо друга частина «Типу» [115] Кафка згадує статті Мілени на тему моди. чудова – різка, зла, антисемітська, чудова. Я досі взагалі не помічав, яка це витончена штука – публіцистика. Ти говориш із читачем так спокійно, так довірливо, так зацікавлено, ти забуваєш про все на світі, думаєш тільки про читача, але під кінець раптом кажеш: «Чи добре те, що я написала? Так? Добре? Ну що ж, це мене тішить, а втім, я далеко, і цілувати мене на знак подяки не дозволяю». А потім і справді кінець, і тебе більше немає.

А чи знаєш ти, що тебе мені подарували до конфірмації (у євреїв теж є своя конфірмація) [116] Бар-міцва відбулася 13 червня 1896 року у так званій Циганській синагозі на Виноградах. ? Я народився 83-го року, тож мені було тринадцять років, коли ти народилася. Тринадцятий день народження – особливе свято, мені слід було відчитати в синагозі насилу витовчений текст, а потім виголосити вдома маленьку (теж вивчену) промову. І подарунків я отримав чимало. Але зараз я собі це уявляю так: я був не зовсім задоволений, якогось подарунка мені ще бракувало, я попросив його у небес – а вони до десятого серпня зволікали.

Звичайно ж, я з великим задоволенням перечитую останні десять листів, хоча знаю їх до тонкощів. Але і ти перечитай мої, там знайдеться цілий дівочий пансіон питань.

Про батька поговоримо у Ґмюнді.

Перед «Ґретою», як і в більшості випадків перед дівчатами, я безпорадний. Чи була у мене тоді взагалі хоч якась думка щодо тебе? Не пам’ятаю. Я люблю тримати твою руку в своїй, люблю дивитися в твої очі. Ось, мабуть, і все, Ґретугеть! Щодо «не заслужив», nechápu, jak takový človĕk [117] Не розумію, як така людина ( чес. ). … то я і сам стою перед такою ж загадкою; цю загадку, думаю, ми і разом не розгадаємо. До речі, це блюзнірство. Хай там як, у Ґмюнді я не збираюся витрачати на це ні хвилини. Тепер я бачу, що ти змушена брехати більше, ніж довелося б мені. Мене це пригнічує. Якщо виникне серйозна перешкода, спокійно залишайся у Відні – навіть не сповіщаючи мене, – я просто поїду в Ґмюнд і побуду на три години ближче до тебе. Віза в мене вже є. Телеграфувати мені, принаймні сьогодні, ти ніяк не зможеш, через ваш страйк.

Твого прохання про прощення я не розумію. Коли все минулося, само собою зрозуміло, що я тебе прощаю. Невблаганний я був тільки доти, доки все не минуло, а тоді це тебе не обходило. Як би я міг щось тобі не подарувати, коли все це минуло! Яка ж плутанина, мабуть, у тебе в голові, що ти здатна таке подумати. [ Слів із 6 написано нечітко. ]

Порівняння з батьком, принаймні, цієї миті, мені не до вподоби. Невже і я тебе втрачу? (Між іншим, у мене нема необхідних для цього сил твого батька.) Але якщо ти наполягаєш на цьому порівнянні, тоді краще відішли трико назад.

Купівля і відправка трико, до речі, тривали цілих три години, і ця історія – я тоді дуже цього потребував – справді підбадьорила мене, і я тобі за неї вдячний. Щоб розповідати про це, я нині дуже втомився, другу ніч майже не спав. Чи не можна мені трохи поєднати сили, щоб у Ґмюнді мене трішки похвалили?

Невже справді – заздрість до амстердамської мандрівниці? Звичайно, те, що вона робить, чудово, якщо вона робить це переконано, проте ти припускаєшся логічної помилки. Для людини, яка живе ось так, її життя – примус, а для того, хто так жити не вміє, воно здається свободою. Адже всюди так. Подібна «заздрість» урешті-решт лише бажання смерті.