Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Але всі ці міркування ні до чого не ведуть – хіба що до більшої відкритості.

Два прохання, Мілено: одне маленьке й одне велике. Маленьке: покинь розбазарювати марки, навіть якщо ти й далі слатимеш марки, я більше жодній людині не віддам. Я підкреслив це прохання червоно-блакитним, себто, щоб ти знала надалі, я вимагаю цього з усією суворістю.

Велике прохання: покинути листуватися з Максом, я не можу попросити його до пуття. У санаторії-бо дуже добре, якщо по візиту до хворого спитати по секрету у коридорі доброго лікаря, як насправді почувається «наш пацієнт». Але навіть у санаторії хворий, напевно, скрегоче зубами на двері.

Ці речі я, звичайно, з радістю забезпечу. Тільки, по моєму, краще б купити трико у Відні, адже для нього, мабуть, знадобиться дозвіл на вивезення (недавно у мене на пошті навіть книги не прийняли без дозволу на вивезення, хоча в сусідньому поштовому відділенні їх потім спокійно прийняли), утім, напевно, в магазині знають, що потрібно робити. Гроші я весь час потроху докладатиму до листів. Якщо ти скажеш «досить», я відразу припиню.

Дякую за дозвіл читати «Трибуну». Цими днями, в неділю, я бачив одну дівчину, яка на Вацлавській площі купувала «Трибуну», напевно ж, тільки заради заміток про моди. Одягнена вона була не дуже добре, поки не дуже. Шкода, я її не запам’ятав і не можу простежити за її розвитком. Ні, ти не маєш рації, що так низько цінуєш свої замітки на тему моди. Я справді тобі вдячний, що можна тепер читати їх відкрито (потай-бо я у підлий спосіб уже не раз їх читав).

Телеграма. Так, мабуть, краще за все нам зустрітися. Інакше невідомо, скільки ще так триватиме, перш ніж ми наведемо лад. Звідки все це взялося між нами? Адже бачиш хіба що на крок уперед. І як ти, напевно, страждала від цього на додачу до всього іншого. І адже я давно міг би все це припинити, я досить ясно бачив перспективу, але боягузтво перемагало. І хіба я не брехав, відповідаючи на листи, які (я розумів!) мені явно не належали, так, ніби вони адресовані мені? Сподіваюся, приїхати у Ґмюнд змусила тебе не одна з «брехливих» у цьому сенсі відповідей.

На душі у мене зовсім не так сумно, як можна було б подумати з цього листа, просто нічого іншого зараз не скажеш. Так тихо стало, і в тиші не смієш сказати ні слова. Ну що ж, у неділю ми будемо разом, п’ять-шість годин, для розмов мало, а для мовчання, для тримання за руку, для перегляду в очі – достатньо.

Одне збиває мене з пантелику в твоїй аргументації, в останньому листі це особливо ясно, тут безперечна логічна помилка, можеш себе на ній перевірити. Скажи ти мені, що ти занадто кохаєш свого чоловіка (а це чиста правда) і тому не можеш його кинути (не можеш уже заради мене самого, я хочу сказати: для мене було б жахливо, якби ти на це все-таки зважилася), – я тобі повірю і з тобою погоджуся. Скажи ти, що ти сама готова була б його кинути, але в глибині душі він потребує тебе і не може без тебе жити, тим-то ти не можеш його кинути, – я і тут тобі повірю, і тут з тобою погоджуся. Але коли ти говориш, що він зовні без тебе не впорається з життям і що ти саме тому (як головна причина!) не можеш його кинути, то це говориться або для приховування вищеназваних причин (саме для приховування, а не як для підпертя, бо підпертя таким причинам не потрібно) – або ж це один із тих злих жартів мозку, про які ти писала в останньому листі і від яких корчиться в судомах усе наше тіло, і не тільки тіло.

Тільки я зібрався написати тобі ще дещо в дусі колишнього, як прийшли чотири листи, до речі не відразу, спершу той, у якому ти шкодуєш, що написала мені про непритомність, трохи згодом той, який ти написала відразу по непритомності, разом з тим, нарешті воістину прекрасний, а ще трохи згодом лист, де йдеться про Емілію. Їхню послідовність я поки не цілком уторопав, хіба що ти більше не вказуєш дні.

Відповісти, отже, на питання «strach – touha» одразу навряд чи вийде, але я постараюся в декількох листах повернутися до цього, і тоді, напевно, буде як треба. Добре було б також, якби ти познайомилася з моїм (узагалі-то поганим, непотрібним) листом до батька. Можливо, я візьму його до Ґмюнда.

Якщо обмежити «strach» і «touha» так, як ти це робиш в останньому листі, то питання нелегке, але відповісти на нього дуже легко. Тоді у мене тільки «strach». І річ ось у чому.

Мені пригадується перша ніч. Ми жили тоді на Цельтнер-ґассе [109] Нині – Целетна – одна з центральних вулиць столиці Чехії міста Праги; нині є пішохідною зоною, популярною в туристів. Свою назву вулиця дістала від назви пекарні цалтнерш ( чес . caltnéř), що пекли на ній своїй вироби, що називалися «цалта» ( чес . calta). Пролягає від Порохової брами на площі Республіки до Староміської площі. , напроти був магазин готового одягу, у дверях там вічно стояла одна з продавчинь, а нагорі я, юнак років двадцяти з гаком, снувався кімнатою, зайнятий нервовим довбанням безглуздих для мене речей до першого державного іспиту. Було це влітку, спека, в таку пору цілком природна, але нестерпна, біля вікна я з мерзенною жуйкою історії римського права в зубах, увесь час зупинявся, врешті-решт ми знаками домовилися про зустріч. Увечері о 8-й я мав зайти за нею, але, коли спустився ввечері вниз, там уже був інший, хоча це мало що змінювало, я боявся усього світу, а значить, і цієї людини; якби не було її тут, я б все одно її боявся. Дівчина, однак, узявши його під руку, зробила мені знак іти слідом за ними. Так ми дісталися до Стрілецького острова, випили там пива, я – за сусіднім столиком, потім неквапом пішли – я позаду – до будинку дівчини, десь біля Фляйшмаркта, там ця людина попрощалася, дівчина увійшла в будинок, я трохи почекав, вона з’явилася знову, і ми з нею пішли в готель на Малій страні. До самого готелю все було чарівно, хвилююче й огидно, та й у готелі було так само. А під ранок – як і раніше, було жарко і красиво, – коли ми йшли Карловим мостом додому, я був загалом щасливий, але щастя це полягало лише в тому, що вічно бунтівна плоть нарешті вгамувалась, а головне – все не стало ще огиднішим, ще бруднішим. Згодом я ще раз зустрівся з цією дівчиною, по-моєму, ночей через дві, усе виявилося так само добре, як у перший раз, але потім я відразу поїхав на дачу, пофліртував там трошки з однією дівчиною і в Празі вже дивитися не міг на продавчиню, більше словом із нею не перемовився, вона (з моєї точки зору) була моєю лихою злобителькою і все ж залишалася доброю, привітною дівчиною, постійно переслідувала мене здивованим поглядом. Я не хочу сказати, що єдиною причиною моєї ворожості (звичайно, ні) було те, що в готелі ця дівчина без жодного наміру зробила крихітну гидоту (дрібниця, про яку і говорити не варто), сказала маленьку непристойність (дрібниця, про яку і говорити не варто), але пам’ять залишилася, я одразу зрозумів, що ніколи цього не забуду, і одночасно зрозумів, або вирішив, ніби зрозумів, що це мерзенне і брудне зовні, зрозуміло, не неминуче, а ось внутрішньо куди як неминуче пов’язане з усією історією і що саме це мерзенне і брудне (лише дрібним знаком якого були її невеликий вчинок, коротке слівце) з такою шаленою силою вабило мене в готель, від якого я в іншому випадку тікав би з немочі.