Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Ось ти запитала якось, як міг я назвати «чудовою» нашу суботу з цим страхом у серці; пояснити це неважко. Що я люблю тебе (а я тебе люблю, нетямуще ти створіння, і як любить море крихітну гальку на своєму дні, так і моє кохання затоплює тебе всю, – а для тебе такою галькою буду я, якщо дозволять небеса) – що я тебе люблю, то я люблю весь світ, а весь світ – це і твоє ліве плече – ні, спочатку було праве, – і тому цілую його, коли мені заманеться (а ти, будь ласка, трохи спусти на ньому блузку), – але і ліве плече теж, і твоє обличчя над моїм у лісі, і твоє обличчя під моїм у лісі, і забуття на твоєму напівоголеному лоні. І тому ти маєш рацію, коли кажеш, що ми тоді являли одне ціле, і тут мені страх невідомий, адже це моє єдине щастя, єдина моя гордість – і я зараз маю на увазі не один тільки ліс.

Але ось між цим денним світом і тією «півгодиною в ліжку», про яку ти одного разу презирливо написала як про «чоловічу річ», для мене зяє прірва, подолати яку я не можу – а може, і не хочу. Там справа суто нічна, у всіх сенсах нічна; а тут цілий світ – мій, я ним володію, і невже я маю тепер раптом перестрибнути в ніч, щоб і її ще раз опанувати? Та й чи можна щось іще раз опанувати? Чи не означає це його втратити? Тут я володію світом – і раптом маю перенестися туди, а його залишити – на догоду несподіваному чарівництву, спритному фокусу, каменю мудреців, алхімії, чаклунському персню. Геть, геть – я страшенно цього боюся!

Жадати за допомогою чаклунства схопити за одну ніч – похапцем, натужно дихаючи, безпорадно, одержимо, – за допомогою чаклунства схопити те, що кожен день дарує розкритим очам! (Напевно, дітей інакше не отримаєш, напевно, діти теж чаклунство, – «напевно». Залишимо питання відкритим.) І тому я такий вдячний (тобі і всьому), і тому, отже, samozřejmé [111] Природно ( чес. ). , що поруч із тобою я такий спокійний і такий неспокійний, такий скутий і такий вільний, – і тому-то я, усвідомивши це, відкинув усю решту життя. Подивись мені в очі!

Отже, лише від пані Колер я дізнаюся, що книги перебралися з нічного столика на письмовий стіл. Варто було б перш неодмінно запитати мене, чи згоден я з цим переселенням. Я б сказав: «Ні!»

А тепер мені подякуй. Я успішно задавив у собі бажання написати в цих останніх рядках ще дещо абсолютно божевільне (шалено-ревниве).

Ну все, досить, тепер розкажи про Емілію.

До дня народження я підготувався не надто добре, спав ще гірше, ніж звичайно, голова гаряча, очі запалені, скроні болять, до того ж кашель. Напевно, навіть найменшого бажання не здолаю висловити без кашлю. На щастя, бажати нічого не потрібно, тільки дякувати, що ти є на цьому світі, а я спочатку (бачиш, я теж не дуже добре знаю світ, тільки, на відміну від тебе, зізнаюся в цьому) – а я спочатку навіть і гадки не мав, що ти можеш там знайтися. І за це я дякую тобі (це подяка?) поцілунком точно як на вокзалі, хоча він тобі не сподобався (сьогодні я чомусь упертий).

Не завжди останнім часом мені було так погано, часом було навіть дуже добре, але до дня головного мого тріумфу дійшло з тиждень тому. У моїй цілковитій безпорадності я робив нескінченну прогулянку навколо басейну в школі плавання, наближався вечір, народу було вже небагато, але все ж цілком достатньо, раптом приходить другий інструктор із плавання, який вочевидь мене не знає, озирається навсібіч, ніби когось шукаючи, потім помічає мене, явно вибирає мене і питає: «Chtĕl byste si zajezdit [112] Хочете покататися на човні? ( чес. ). ?», річ у тому, що тут був якийсь пан, який приїхав із Софійського острова і хотів перевезтися на Єврейський острів, по-моєму, він якийсь великий будівельний підрядник; на Єврейському острові йде велике будівництво. Звичайно, не варто передавати куті меду, інструктор просто помітив мене, бідолаху, і вирішив потішити дармовим катанням на човні, але, хай там як, пам’ятаючи про солідність підрядника, він безумовно шукав людину молоду, досить надійну як по силі і вправності, так і в тому сенсі, що, виконавши завдання, він не скористається човном для недозволеного катання, а відразу ж повернеться. Певне, він вважав, що в мене є всі ці риси. Здоровань Трнка (власник школи плавання, про якого я тобі ще розповім) підійшов до нас і запитав, чи вміє хлопець плавати. Інструктор, який, ймовірно, читав у мені як у відкритій книзі, заспокоїв його. Я взагалі майже ні слова не сказав. Тут підійшов пасажир, і ми відпливли. Як вихований юнак, я мовчав. Він зауважив, що вечір сьогодні прекрасний, я відказав: ano [113] Так ( чес. ). , потім він сказав, що вже прохолодно, я знову сказав: ano, врешті-решт він сказав, що я гребу дуже швидко, і вже тут я через вдячність узагалі нічого не міг вимовити. Я, зрозуміло, спритно підгріб до Єврейського острова, він зійшов на берег, подякував, але, мені на розчарування, забув про чайові (авжеж, ти ж не дівчина). Я відразу поплив назад. Здоровань Трнка здивувався, що я повернувся так скоро. Давненько я так не величався як кукий бик у череді, як того вечора, я здавався собі трішечки, зовсім трішечки, але все ж є більш гідним тебе, ніж завжди. Відтоді я щовечора чекаю в школі плавання, чи не з’явиться, бува, знову якийсь пасажир, але ніхто не приходить.