Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

Літак почав опускатися. Можна було розгледіти кожну дамбу.

— Класно? — Ліза нарешті відкрила рота.

— Авжеж! — радісно повернулася до неї Ксеня.

— А ми з батьками туди опісля поїдемо! — хизуючись, втулив Толя.

— Ага! Ми теж! — вискочило саме по собі в Ксені. Ліза хмикнула, але нічого не сказала. Ксеня й не хотіла обманювати, але чому так сталося, пояснити не могла. Певно, краса міста таки надто вразила її.

Літак нарешті сів. Ліза знову зойкнула й ухопилася за Ксеню.

У розкішному амстердамському аеровокзалі Дарина взялася перевіряти квитки щасливої п’ятірки. Діти ж тим часом оглядалися довкола. З усіх сторін поспішали люди, тягнучи різноманітні валізи. Хтось ніс подарунки, хтось стояв, чекаючи… Натовп зливався в галасливому шумі.

— Ворота «Б»! — оголосила Дарина. — За мною! Швидко, у нас небагато часу!

Вона, знаючи аеровокзал як свої п’ять пальців, заскочила на швидкісну доріжку. Діти стежили за кожним її рухом — боялись загубитися. Перед очима миготіли різноманітні крамнички з голландськими сувенірами.

— Ото б мамі тюльпанів! — обізвалася Тоня.

— По дорозі додому! — Дарина обернулась до них. — Обіцяю! Ось, — вона вказала, — ми на місці.

— Ці всі люди з нами? — Іван уважно оглянув натовп. — Невже літак вмістить нас усіх?

— Це трансатлантичний політ, Іване! — посміхнулась Дарина. — Величезний «Боїнг», місця вистачить усім.

«Хоч би сісти не поруч із Лізою», — думала Ксеня. На щастя, усі мали сидіти в одному ряду. Дарина сіла посередині, що полегшувало ситуацію між дітьми, котрі почувалися дещо скуто.

— Діставайте книжки, плеєри, — сказала куратор, — а захочете, то спіть. Шлях довгий, але будуть кіно показувати.

— А їсти? — озвався Толя.

— Скоро!

Ксеня занурилася в читання. Толя, Тоня, й Іван знову взялися за гучну дискусію, а Ліза, котра все ж сіла біля Ксені, гучно чмакала жуйкою.

Невдовзі подали обід. Уважні стюардеси ставили те саме запитання кожному пасажирові: «Курку чи рибу?».

— Мені б і те, і те! — голодними очима Толя спостерігав за наближенням жаданого обіду.

Але Дарина замовила всім курку, щоб не створювати непотрібної метушні. Вона сумнівалася, що діти одразу ж упораються з правильною відповіддю. Усе ж літак американський, а отже, мовна практика розпочалася!

По обіді розморені й утомлені довгим перельотом діти поснули.

— Будете чай? — спитала усміхнена стюардеса.

— Ми що, вже прилетіли? — сонно буркнув Іван.

— Майже!

— Оце то так! — Толя почав тормосити Тоню. Прокинулися і Ліза, і Ксеня.

— Прилетіли, Тоню! — радісно кричав Толя.

— Чаю? — перепила Дарина.

А діти вже ледве стримували неймовірне бажання опинитись назовні. Скоро літак почав опускатися, відкриваючи величний вид на Нью-Йорк. Місто виблискувало, світилось, мерехтіло різноманітними кольорами. На яскраво освітлених широких проспектах можливо було навіть розгледіти машини: одні швидко рухалися, а інші довгою змією стояли в заторах.

— Ов-ва-а! — вигукував Толя.

Дарина намагалася триматися серйозно, але й сама раділа, що вони таки щасливо подолали таку значну відстань і вже скоро матимуть нагоду відпочити.

Забравши багаж, група дітей на чолі з Дариною попрямували до виходу, де на них уже чекали представники молодіжної спілки. Двоє молодих чоловіків у синіх футболках з вишитими великими зображеннями земної кулі стояли, тримаючи плакат. «Ласкаво просимо!» — було написало на ньому кількома мовами: англійською, іспанською, російською, китайською… і українською.

— Дарино! — гукнув один із них, вимахуючи плакатом. — Сюди!

— Ох! — радісно заусміхалася та й поспішила назустріч.

Ксеня, Ліза, Толя, Тоня та Іван познайомилися з Майком та Лукашем, їхніми новими провідниками. Як виявилося, перший був з Великої Британії, а другий — із Польщі. Хлопці приязно потисли їм руки на знак дружби й пірнули в людське море, ведучи дітей до жаданого виходу.

Неймовірний натовп навколо вражав: люди різних рас та національностей метушилися, штовхалися валізами та вискакували аж до дороги, закликаючи таксистів. Одні вже сідали до авта, а менш спритні незадоволено галасували й лаяли щасливчиків.

Задушливе повітря вдаряло в ніздрі так, що, здавалося, не вистачить подиху. Було спекотно й волого.

— Тут так завжди? — буркнув Толя, втираючи чоло.