Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

— Молодець! — кивнула Дарина.

— Я — Іван Шульга, з Білої Церкви, — зголосився наступним смаглявий хлопчик (саме той, хто скельця до наплічника поклав. І навіщо вони йому взагалі здалися?). — Змалку беру участь у різних конкурсах й олімпіадах і завжди мені щастить! — пихато задер носа.

— Тільки щось на митниці тобі не дуже пощастило, — втрутився високий повненький хлопчик. — Я — Толя! А це, — він потягнув за руку дівчинку, дуже схожу на нього, — моя сестра Тоня!

— Я й сама про себе сказати можу, — обурилася Тоня. — А ти завжди…

— Ну то кажи ти! Яка різниця? Ще встигнеш наговоритись! — і Толя замовк. А Тоня не знітилась, а поважно почала:

— Ми — зі столиці. Досвідчені туристи. Подорожі випадають нам постійно. Хочемо — не хочемо, а батьки наполягають. До Франції кожного літа їздимо. Правда, в Америці ще не бували…

— Ага… — таки перебив сестру Толя. — Франція — це супер! Наша мама — історик. І ми теж любимо французьку історію. Королі, королеви, принци, принцеси, графи… Захват! Мама працює над дисертацією, а ми всі їй допомагаємо! Правда, Тонько? — і легенько штовхнув сестру у бік. — Навіть у великому лицарському кінному турнірі участь брали, аби підійти до історії ближче. Щоправда, лише спостерігали…

— Зрозуміло! — засміялася Дарина й повернулася до Ксені. — Розкажи тепер ти про себе!

Ксеня почувалася ніяково. Вона ні іноземних мов, крім англійської, не знала, ні до інших країн, як Толя і Тоня, не їздила, і в серйозній олімпіаді тільки оце раз і взяла участь. Як представитись? Що сказати?

— Ну… — зацікавлено подивилася на неї вожата.

— Я Ксеня Іваненко… — дівчинка зашарілася. — 3 маленького містечка такої-то області…

Хтось з дітей пирхнув.

— Ти, напевне, у школі гарно навчаєшся? — Дарина хотіла підтримати Ксеню.

— Ні, тобто так… моя тітонька — вчителька англійської мови. І я змалку займаюся в неї.

— От молодчина! — вожата перевела погляд на дітей. — Чуєте, оголошують нашу посадку?

Ксені випало сісти з руденькою Лізою біля вікна. Екіпаж привітав пасажирів на борту літака.

— Почалося! — тихо сказала Ліза. — Я так боюся літаків! Знаєш, мені постійно недобре: голова крутиться, вуха закладає, в очах сильно паморочиться… А тобі?

— А мені нічого, нормально! — відповіла Ксеня, хоча сама ще не знала.

Літак зрушив, Ліза зойкнула, голосно вдихнула-втягнула повітря й схопилася міцно за сусідчину руку.

— Нічого собі! — голова на якусь хвилину пішла обертом, тож Ксеня міцно замружила очі, а коли розплющила, не повірила побаченому: літак летів поміж пухких білих хмар, а збоку — хоч рукою тягнися — велике сонце.

— Минулося! — Ліза відпустила руку Ксені.

— Дивись, яка краса! — показала дівчинка на хмари.

— Е-е-е, нічого особливого! — і почала щось шукати по кишенях. — Хочеш гумку? Кажуть, допомагає від хитавиці.

— Ні… — тихо шепнула Ксеня.

— Ти що, вперше подорожуєш літаком?

— Так…

— Тоді з тобою все ясно! — Ліза заговорила досвідченим тоном. — Я теж уперше з відкритим ротом летіла, а зараз… Утомлюють ці хмарні краєвиди. От побачиш! Це зараз тобі подобається!

— Можливо… — кивнула Ксеня.

Вона дивилася крізь віконечко. Хмари були такими різними: ось кінь проскакав; ось лебідь проплив; а далі — зграя антилоп; за ними — ведмідь почалапав.

У літаку пожвавішало. Стюардеси почали розносити напої. Звідусіль лунали різні мови. Гуділо, мов у вулику.

— Дівчатка, візьміть собі соку! — підійшла до них Дарина. — Бо їсти будемо тільки через години три, а то й чотири!

— Добре! — погодилася Ксеня й замовила помаранчевий сік. Ліза зробила те саме. Сиділи мовчки. Розмова між дівчатками чомусь не клеїлася: чи то Ксеня надто хвилювалася, чи Ліза погано себе почувала. Натомість Тоня, Толя й Іван, які сиділи через прохід, голосно вели дискусію, де краще: в Україні, Франції чи Америці.

«Побачимо…», — казала сама собі Ксеня, слухаючи їх, але в розмову не втручалася.

Літак наближався до Амстердама. Відстань між небом і землею видавалася незначною: було видно червоні дахи, різнокольорові будиночки й навіть відомі на весь світ тюльпанові клумби.

— Дарино, — вигукнув Толя, — а до Амстердама нас пустять?

— Ні, на жаль! Милуйтеся зараз!

— А чого? — занудила Тоня. — Ми ж так хочемо!

— Тоню, ти ж не вперше їздиш закордон. Мала б знати: для в’їзду до більшості країн потрібно мати візу. А в нас віза тільки до США…

— Шкода! — скривився незадоволено Толя.