Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

— А ти присягни, що про нас не забудеш! — знову почав Васько.

— Ну хіба ви мене не знаєте?

— Ну-ну! — дружньо підтримала Оленка подругу.

На стіл подали запашну піду. Це змусило швидко перервати розмову — узялися до піци.

А за потрійною порцією морозива й зовсім вмовкли, насолоджуючись смакотою.

Нарешті посиденьки скінчилися, і Ксеня нагадала друзям, що вирушає до столиці о шостій ранку.

— Я прийду попрощатися! — виголосив Васько.

— І я! — додав Геник швидко.

— О, які ви, хлопці, — плеснула по столі Оленка, — тоді я прийду найперша!

І от, сказавши друзям останнє «до побачення», Ксеня вирушила в далеку подорож.

В аеропорту дівчинка відразу ж зустріла групу, з котрою летітиме до Нью-Йорка. Куратором виявилася Дарина Косар, струнка, симпатична, з довгим капітановим волоссям і синіми великими очима. Вона привітно усміхнулася Ксені і вручила таку ж футболку, як і в кожного, хто брав участь у програмі.

— Тепер ви як курчатка! Однаковісінькі! А отже, я вас усіх бачитиму та за всіма припильную!

Даринка (так Ксеня вирішила називати про себе куратора) мала славу однієї з найдосвідченіших супроводжуючих. З нею було легко й безпечно. Вона і з батьками встигала переговорити та заспокоїти, і з дітьми час до часу перекидалася слівцем та підбадьорювала схвильованих. І водночас нікого особливо не виділяла, але ніким й не нехтувала. Ксеня захоплено спостерігала, як вправно Даринка проводила збори та орієнтацію:

— Усі зібралися вчасно. Дякую вам! Бо вже за півгодини вирушаємо до літака на Амстердам. Там матимемо пересадку на інший літак, уже до Нью-Йорка. У Нью-Йорку нас зустріне група інтернаціональних досвідчених кураторів. Заночуємо в готелі. А наступного дня діти познайомляться зі своїми керівниками та помандрують далі, до таборів, куди їх призначили.

— А ви куди помандруєте? — запитав хтось із батьків.

— Я — до Північної Кароліни, — відповіла куратор. — Та ви не хвилюйтесь! У нас усі керівники досвідчені та надійні. Усе буде добре! Це не перша та, сподіваюся, не остання наша подорож! А кілька тижнів пролетять так, що й не помітите. Ми будемо обов’язково телефонувати.

Батьки з розумінням кивали, але хвилювання вже огортало їх, наче море. Та й, по правді, дітей також. Тільки Ксеня тихенько раділа: «Ура! Даринка поїде зі мною до самого табору! Може, навіть потоваришувати вдасться?!» Хоча, звісно, на душі ставало трохи млосно, коли вона озиралася на батьків.

— Час проходити митницю! — скомандувала Дарина.

Діти кинулася хто до тата, хто до мами, а хто обіймав обох одразу.

Одні сміялися, інші кривилися, ніби скуштували кислиць, а ще інші вже й плакали. Однак від подорожі ніхто не відмовився, і вже за кілька хвилин їхня група прямувала на реєстрацію.

Пригоди розпочалися просто відразу. Ксеня, хоч і читала всі вказівки уважно, однак укинула до наплічника кілька шпильок для хвилястого волосся. І щойно вона віддала ручну поклажу на перевірку, відразу ж ненавмисна таємниця відкрилася.

— Ой! Забула! Що ж тепер? — вона перевела наляканий погляд на Дарину. Та спокійно звернулася до митників:

— Ви ж розумієте, дитина вперше їде так далеко. Без батьків. Хвилювалася, напевне, коли збиралась. Так, Ксеню? — Дівчинка швидко-швидко закивала. Вона ледь не плакала: невже її зараз через таку дурницю повернуть назад?!

— Та не тремти так, мала, — зронив працівник аеропорту. — Але шпильки ми все ж вилучимо. Правила такі. Ну що в нас там знову?! — і повернувся вже до наступного порушника. Хлопчик з їхньої групи поклав до наплічника декілька прозорих скелець. — А вам, пані куратор, я б радив відповідальніше ставитися до своїх обов’язків. У вас що не дитина, то пригода.

Даринка змовчала на ці дошкульні слова та швиденько забрала свою групу подалі від людських потоків.

— Ех, ви, говорили вам, читайте й дотримуйтеся інструкцій. Не можу ж я всі ваші речі перевіряти. Та й не думаю, що ви б захотіли такого мого втручання, — звернулася вона до групи. — Ну що ж, знатимете на майбутнє. А зараз давайте нарешті перезнайомимось! Маємо ще кілька хвилин до посадки, саме час. Бо в Нью-Йорку пороз’їжджаєтесь, а як зустрінетеся, то краще відразу враженнями ділитися, а не знайомитися!

— Я перша скажу! — виступила руденька, схожа на лисичку, дівчинка. — Мене звати Ліза. Я з Черкас. Навчаюся в найкращій гімназії міста. Говорю не тільки англійською, але й німецькою…