Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

— Ну, майже! — відповів Лукаш. — Але сьогодні ще й грозу обіцяли!

Усі нарешті розмістились у невеликому автобусі, Майк завів двигун, тихо увімкнув музику, повернувся до дітей і сказав:

— Перед вами надвечірній Нью-Йорк — найкраще видовище! Упевнений, у вас таки перехопить подих!

— Що — що він сказав? — перепитала Ліза у Ксені. — Ти зрозуміла? Не сказав, а ніби випалив слова, як ракета. Вони що, усі так тут розмовляють?

— Ні, от побачиш, — зауважила Дарина.

Вони мчали так швидко, що вогні зливалися в одне велике сяйво. Що далі їхали, то кращі краєвиди відкривалися: мости, мости… Ось розлилася на півміста ріка Гудзон. Далі з’явилися багатоповерхові будинки, що, мов титани, підпирали край неба, а декотрі хмарочоси дійсно сягали хмар. Вікна будинків миготіли різноманітними вогнями: неначе ялинкові гірлянди — саме такими видавалися вони здалеку. Обабіч дороги миготіли реклами, плакати, оголошення — але таких розмірів, що Ксеня навіть не мала з чим їх зрівняти, хіба що з тими ж хмарочосами.

— А де ми житимемо? — позіхаючи, поцікавився Толя.

— Наш готель розташований у самому Мангеттені — центральному районі Нью-Йорка.

— Ти про таке, мабуть, і не мріяв?! — відвів захоплений погляд від вікна Іван.

— Мені б уже в ліжко… — ще ширше позіхнув Толя. — А ще б з’їсти чогось смачненького!

«Місто „Велике яблуко“, ось воно, переді мною, — думала Ксеня, — і справді, як те яблуко, повне дрібних зерен! Відкушуй по шматочку й смакуй помаленьку, щоб насолодитися…»

— А чому Нью-Йорк називають «Великим яблуком»? — не втрималася й запитала у старших.

— Гарне запитання! — відреагував Лукаш.

Усі глянули на чоловіка.

— Так чому ж? — додала Ліза, підтримуючи Ксеню.

— Кажуть, є кілька версій, — розпочав той, — колись «великим яблуком» назвав місто один із журналістів спортивної газети, а ще, опісля, музиканти, що грають джаз…

— Джаз! — повторив услід Майк. — Джаз — то хороша музика!

— Еге ж, — продовжив Лукаш, — у музикантів було прислів’я: «На дереві успіху багато яблук, але коли тобі вдалося полонити Нью-Йорк, то вважай, що вдалося зірвати найбільше з них». А ще доволі довго була популярною пісня під назвою «Велике яблуко». А надалі так почали називати один із найкращих районів Бродвею…

— Ну й туристичні агенції попрацювали, розкручуючи назву! — додала Дарина.

— Так і пішло, поїхало… — гучно засміявся Лукаш.

— А я думав, що тут яблук багато! — обізвався Толя.

— Мовчи! Не сміши людей! — штурхонула брата Тоня.

Зупинившись на світлофорі, Майк вимкнув музику.

— Зверніть увагу, — він вказав рукою на краєвид за вікном, — це Центральний Парк, одне з визначних місць нашого міста. А там, — кивнув головою, — наш готель! За хвилину виходимо! Готові?

— Готові! — голосно вигукнули в один голос.

Мангеттен вражав строкатістю розкішних крамниць. В одних вітринах пишалися тонконогі манекени, ювелірні прикраси, сонцезахисні окуляри, в інших — листівки, марки, м’які іграшки, ще далі — різноманітні солодощі. Всі захоплено розглядалися довкола, але, на жаль, вечірня прогулянка уздовж найвизначнішої вулиці, П’ятої Авеню, до їхнього розкладу аж ніяк не входила. Тож вони дістали свої валізи й увійшли до приймальні готелю. Дарина зібрала документи й попередила, що спершу всі розходяться по своїх кімнатах, миються-переодягаються (але швидко!), а за півгодини збираються на вечерю, щоб заодно обговорити плани. Лукаш повів дітей по їхніх кімнатах, роздаючи кожному картки-ключі.

— Отак, — показував він, — проводиш карткою швидко й смикаєш ручку донизу.

— Теж мені складність, — почав Толя, — можна подумати, ми в готелях ніколи не зупинялись.

— От і добре! Тоді чекаємо вас у лоббі, себто у вестибюлі готелю.

Ксеня, Ліза і Тоня потрапили до однієї кімнати.

— Моє ліжко біля вікна, — відразу ж зарезервувала Тоня. — Я буду бачити всеньке місто!

Від утоми вже ніхто й не сперечався. Вона підбігла до вікна, смикнула штору, але відразу ж її й закрила. Дівчатка здивовано переглянулись.

— Що там? — підскочила за мить Ліза.

— Гидота!

— Та ти що?

— Подивись сама, коли не віриш! — Тоня знову відвела штору. Навпроти височів інший багатоповерховий будинок. А неохайна вузька вуличка внизу могла похизуватись хіба кількома сміттєвими контейнерами.

— Оце тобі й супермісто! — повільно вимовила Ліза. — І знаєш, — обернулась до Тоні, — я рада, що саме ти обрала ліжко біля вікна. Мені було б моторошно!