Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

Тоді чоловік за кермом показав коротший шлях, а також пообіцяв негайно ж сповістити водія потрібного автобуса про двох загублених українок. Невдовзі дівчата таки досягли мети.

— Щиро дякуємо, що зачекали!

— Рейс до Північної Кароліни, — повідомив водій, — але не проспіть зміну автобусів у місті Норфолк.

— Це де? — перепитала Ксеня.

— Це штат Вірджинія. Сусідній з Північною Кароліною.

Повністю заспокоїтись вдалося тільки, коли автобус перетнув останні вулиці Нью-Йорка. Краєвиди змінювалися, мов слайди: від сучасного яскравого міста — до індустріальних брудних районів. Далі пішли зелені поля, майже такі, як і в Україні. А ще далі — невеликі фермерські поселення. А згодом — ліси, ліси… Швидкісна траса стелилась під колеса автобуса. Хвойні дерева змінювали листяні…

— Відпочивай! — запропонувала Дарина. — Їхати понад дванадцять годин.

Ксеня ще трохи опиралася сну, але скоро не витримала й таки заснула. «Я ж усе просплю…», — думалося крізь сон. Однак прокинулася лише, коли хтось легенько торкнувся її плеча й знайомий голос українською сказав:

— На вихід! Зміна автобусів. За одне й перекусимо щось. Маємо аж двадцять хвилин.

Вони зайшли в кафетерій, де Дарина придбала два великі сандвічі, два яблука й коробочку з овочами.

— Любиш селеру? — запитала Ксеня, копирсаючись зеленим шматочком в якомусь соусі.

— Це корисно!

— А мені морквочка більше до вподоби, — дівчинка набрала цілу жменю й почала хрумкати. — Я таку маленьку вперше бачу. Смачно! А в нас є час придбати пару листівок?

— Біжи швидко! Коли я селеру доїм, ти вже маєш сидіти поруч! Упораєшся?

— Авжеж!

Ксеня вибрала найкращі листівки для Геника, Васька та Оленки. Кілька — для тата з мамою, кілька — для тітоньки Віри, а ще декілька — для вчителя географії, котрий щиро зізнався перед її від’їздом, що все життя мріє про далеку подорож. Вибираючи листівки, Ксеня трохи засумувала. Лише другий день у чужій країні, а здається, наче вічність.

— Агов! — гукнула Дарина. — Я ж попереджала: доки селеру їм!

Вони сіли в інший автобус: чистий і прохолодний. Він майже не відрізнявся від попереднього.

— Ще довго?

— Години чотири! — звірила час прибуття Дарина.

— А нас чекатимуть?

— Звичайно!

І знову рушили. Цього разу Ксеня дивилася у вікно: невеличкі, наче з конструктора складені, різнокольорові будинки, охайно скошена трава, заквітчані дерева. Точнісінько, як на листівках.

— А Вірджинія великий штат?

— Досить великий! Один із перших заснованих штатів. Гарне місце для життя. Тут клімат теплий, бо недалеко океан.

— Океан?! — аж сплеснула Ксеня. — Моя мрія!

— Так і в Кароліні океан не за горами, — Дарина засміялася, — і гори там є пречудові!

— А ми поїдемо? — нетерпляче допитувалася дівчинка.

— Не знаю…

Ще кілька годин пролетіли в компанії незабутніх пейзажів. Ксеня намагалася запам’ятати все, що бачила. Інколи навіть записувала в невеликий щоденник за порадою Дарини.

— Усього не втримати в пам’яті! Отож, не соромся, записуй! Я так теж колись робила!

— А зараз?

— І зараз роблю, але лише коли подорожую до нових місць! А цей шлях я добре знаю. Шостий рік уже так їжджу.

«Вітаємо Вас у Північній Кароліні!» — прочитала Ксеня дорожній знак.

— Ми приїхали?

— Майже!

Невдовзі водій зупинився, дістав валізи й попрощався з дівчатами. Автобус рушив, а Ксеня з Дариною залишилися стояти на невеликому майданчику, де було кілька холодильників з напоями і печивом-цукерками та телефон.

— Ми де?

— Біля Арапахое!

— А що це?

— Це селище, де розташований наш табір! Зараз нас підберуть!

Не встигла Дарина це сказати, як і справді біля них зупинилося велике авто. Двері відчинилися і з нього вискочила сильно засмагла жіночка в чоловічих шортах, завеликій футболці з емблемою табору та в сонцезахисній кепці.

— Привіт! — гукнула вона. — Ледве встигла! — і кинулась тиснути Дарині руку.

— Оце пунктуальність! — зауважила Дарина, сміючись.

— Я — Джейн! — жінка глянула на Ксеню. — А тебе як звати?

— Я — Ксеня…

— Ксена? Як принцеса-воїн? О, мої діти полюбляли той серіал! Там дуже цікаві пригоди!

— Ага! — кивала дівчинка.

— Ксено, Ксено! Зараз ми поїдемо у найкращий у світі табір!

До табору їхали ще хвилин сорок.

Ксеня сиділа мовчки, спостерігаючи за дорогою. Що далі їхали, то більше її дивувала відсутність будь-якого житла. Тільки поля навколо з великими, схожими на лопухи, рослинами.