Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

— Тут вирощують тютюн, — пояснила Джейн. — А ще дивися уважно, коли будемо минати дерева, бо на шлях часто вибігають олені!

— Справжні? — здивувалася Ксеня.

— Ще б пак! І рогаті! — засміялася засмагла пані. — А буває й змія яка на дорогу виповзе, тоді її краще об’їхати.

— Змія?

— О, тут багато гримучих змій!

— Це ж треба… — тільки й сказала Ксеня, а сама вже думала, що, може, краще було вдома залишитися, ніж їхати в таку далечінь, аби потрапити в дрімучі ліси.

— Приїхали! Табір «Далекоморський»! Відкриються ворота, і ми на місці!

Джейн везла їх асфальтованою доріжкою, що звивалася, як та гримуча змія, про котру вона розповідала. Обабіч шляху стелилися м’які зелені галявини. Видно було невеликі озерця та ігрові майданчики.

Нарешті з’явилися дерев’яні котеджі. А ще далі можна було розгледіти просторий міст, що вів аж до середини річки.

— Наш табір — дівчачий! — пояснювала Джейн. — Але поряд є «Чайка», табір для хлопчиків. Ми товаришуємо, як то кажуть, таборами! Однак тут вам усе краще розкажуть!

Джейн під’їхала до офісу. Дарина вискочила перша, подякувала, допомогла Ксені, і вони попрямували в дерев’яний дім.

— Новоприбульці! — заусміхалася невеликого зросту жіночка з рудим, туго стягнутим у хвіст волоссям. — Даринко! Дай-но я тебе обійму! — і міцно притисла дівчину до себе.

— Це Ксеня, наша розумниця! — черга дійшла й до дівчинки.

— О-о-о! — схвально закивала рудоволоса. Позаду неї вже виглядало кілька жінок. — Раді вітати! Познайомся! Це наша творча організаційна команда! — і почала знайомити Ксеню з присутніми. — Ось це — Рона. Саме до неї слід звертатися з усіма пропозиціями та скаргами щодо басейну, ігрових майданчиків та танцювального поля. А це — Доллі, — і висока струнка жінка виступила вперед, — вона відповідає за кінний спорт та гольф; ну і, нарешті, Ірена, психолог. Дуже гарний психолог! Коли якісь проблеми, усі біжать саме до неї. А я — Сінді, куратор усього табору.

— Приємно познайомитися! — дівчинка невпевнено кивнула головою.

— У нас якраз зараз вечеря. Ото ви вчасно! Ходімо до їдальні. Лолі! Де ж це дівча? — заозиралася Сінді й пояснила. — Вона щойно забігала до офісу похизуватися медалями та грамотами зі спортивних змагань. А-а-а, ось ти! Лолі, це Ксеня з України. Будете друзями!

— Приємно познайомитись! — знову кивнула Ксеня, звертаючись уже до білявої стрункої дівчинки, що стояла дещо віддалік від організаційної команди. «І вона перемагає в змаганнях?» — перше, що спало Ксені на думку, бо Лолі була тонка й довга, як хитка лоза.

— Навзаєм! — Лолі широко усміхнулася у відповідь, підійшла ближче і простягла руку для привітання. — Я родом з Ірландії, але ми переїхали, і тепер живемо в CILLA уже понад п’ять років. А в цьому таборі я вже вдруге. Тут класно! Йдемо?

Вони йшли протоптаною доріжкою, що з обох боків поросла дивною пишною травою. Над головою кричали горласті чайки. Літали великі, незвичні для Ксені, метелики. Коли дісталися будиночків, Лолі показала рукою на перший, край великої сосни.

— Тут ми й житимемо! Ми з тобою в одному загоні.

— Так? Звідки ти знаєш?

— А в офісі говорили, і я випадково почула. Тут гарно! Біля сосни живе родина бурундучків. Вони такі смішні! І вночі голосно цокотять лапками, так що ти не лякайся, коли почуєш! А тут, — вони вже минали більший будинок, — крамничка, а далі — будинок для відпочинку.

— Ага, цікаво!

— Усі будиночки ми називаємо каютами або палубами…

— Чому?

— Атмосфера, кажуть, така! Отож, вітаю тебе, подруго, на кораблі! — Лолі щиро засміялася.

Раптом з будинку, чи то пак, каюти-їдальні, долинув гучний тупіт.

— Танцюють! — Лолі аж підстрибнула. — Швидше! Швидше!

Вони не вбігли, а влетіли до їдальні. Там відбувалося щось зовсім незвичайне: присутні дівчатка (а їх було чимало) стрибали на лавках та гучно співали-кричали пісню. А згодом одна з них вискочила на сцену посеред їдальні та затанцювала ламбада, і всі підтримали її бурхливими оплесками.

— Не лякайся! Це ми так розважаємося, аби підтримувати дух табору! — пояснила Лолі. — Тобі сподобається!

Ксеня кивнула, і вони наблизились до столу, закріпленого за їхнім дівчачим загоном.

— А тепер, — промовила голосно куратор Сінді, — час подякувати Богу за цю вечерю! Тож станемо в коло й візьмемося за руки, бо ми є єдиним цілим!