Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

Тоня змовчала, почуваючись не дуже зручно.

— Дівчатка, час іти! — долинуло згодом крізь двері.

У лоббі на них чекали куратори та ще кілька дітей з Іспанії.

— Ми теж до таборів! — втомлено вимовила смаглява дівчинка.

— Тож раді знайомитися… — підійшла друга із заплетеним у дві косички чорним волоссям.

Велика зала, де учасників вітали керівники програми юнацького обміну, була завішана різноманітними кольоровими плакатами. У ній купчилися діти з різних країн. Ксеня, Ліза, та Іван трималися поблизу Лукаша та Дарини. А от Тоня з Толею вже пробивалися в перші ряди, де роздавали вечерю. Невдовзі вони приєдналися до своїх — кожен із запашним пакунком у руках.

— Хе-хе! Хто не встиг, — підколював скромніших товаришів Толя, — той може запізнитися!

— Т-с-с-с-с-с, Толю, так не ввічливо! — намагалась зупинити брата Тоня, але вже й сама тягнула з пакунка шматок смаженої картоплі.

Трійка менш нахабних з осудом та трохи заздрісно дивилися на брата з сестрою, ковтаючи слину. Нарешті й вони дочекалися своєї черги та, отримавши пакунки із соковитим гамбургером та хрумкою картоплею, примостилися на стільчиках, утворивши невеличке коло. Поруч сиділа така ж несмілива група дітлахів з Англії.

По вечері головний представник програми взяв мікрофон і став посеред зали.

— Усі ми тут, — розпочав він, — зібралися для того, аби дізнатися більше не тільки про інших, але й про себе. Програма культурного обміну — це насамперед досвід спілкування, зміцнення характеру, обмін не тільки культурними цінностями, але й духовними…

Чоловік говорив швидко й натхненно. Далі вийшов наступний і запропонував для розрядки зіграти в гру.

— Руки — широко, ноги — зігнуті, — почала давати вказівки Дарина своїй групі, але враз змовкла, озираючись на всі боки. Потім перевела занепокоєний погляд на дітей і спитала:

— Ви бачили Толю і Тоню?

Діти оглянулися.

— Вони ж щойно були тут! — втрутився Лукаш.

— Були та зникли! — різко відповіла Дарина. — Ще тільки цього нам бракувало! Марш усі за мною! Не відходити ні на крок! Але уважно, щоб керівництво нас не помітило.

Вона обережно пішла поміж гравців, удаючи, що й сама активно бере участь у запропонованій забаві. Добре, що гра була помірно рухлива, а то б номер із виходом з зали не вдався.

За кілька хвилин Дарина, Лукаш, Ксеня, Ліза та Іван оглянули кімнати — близнюків не було. Спустилися в лоббі. Виявилося, що швейцар бачив, як Толя з Тонею вийшли з готелю.

— Ото халепа! — стисла кулаки вожата. — Вони здуріли чи що? За них відповідаєш головою, а вони… Ділимося на дві команди. Далеко вони піти не могли. Я, Ліза і Ксеня йдемо цим боком П’ятої Авеню, а Лукаш з Іваном — іншим. Зустрічаємося за квартал, на наступному перехресті.

— Може, краще поліцію викликати? — схвильовано запропонував Лукаш.

— Слушно! — Дарина кивнула. — Якщо не знайдемо за кілька хвилин, то викличемо. Добре, хоч не стемніло ще. Лиш сутеніє…

Ксеня і Ліза поспішали за Дариною, котра роззиралася на всі боки та час від часу сповіщала по рації Лукашу те саме: «У мене нічого». Дівчатка хвилювалися за Толю і Тоню не менше за старших: лише одна ця авеню видавалася такою великою, що на ній можна було загубитися назавжди. А що вже й казати про інші вулички та відгалуження?

Вони пробігали повз ресторанчики, кав’ярні, книжкові крамниці.

Куди не глянь — усе чуже. Місто вабило, але водночас і відштовхувало.

Жовті таксі підбирали людей, де тим хотілося. Світлофори змінювали кольори, але пішоходи йшли, не зважаючи ні на них, ні на дорожній рух.

Стояв неймовірний гул від транспорту; люди штовхалися, поспішали. Жодних правил!

— Ой, — здивовано зойкнула Ліза, бо назустріч їм ішов справжнісінький банан.

— Нове морозиво! Дивовижний смак! — викрикував чоловік у яскравому костюмі.

— Може, сфоткаємося з ним? — Ліза уповільнила крок.

— За мною! — скомандувала Дарина. — Ще тільки вас залишилося загубити і буде нам «до побачення, Америко»!

Ліза зніяковіла й заховала фотокамеру.

— Перший-перший! Є об’єкт! — з помітним полегшенням донісся голос із рації.

— Ой, — аж втерла чоло Дарина. — Де?

— На розі П’ятої Авеню і…

— Я вже бачу — біжимо!

А Тоня з Толею і не хвилювалися. Хто б міг подумати, що їхню відсутність помітять одразу ж?! Вони стояли біля входу до Центрального Парку й фотографували білок. Як тільки Тоня побачила, що до них, вимахуючи руками, наближається розлючена Дарина з дівчатами, то щосили штурхонула Толю.