Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

— Усе, попали! Я тобі казала, що нам добряче перепаде за таке! — зашипіла вона злюще. — Ще й додому відішлють першим рейсом, от побачиш!

— Можна подумати, я тебе силоміць витягував з готелю. Сиділа б собі там з усіма, — відгавкувався Толя.

Дарина вже стояла — руки в боки, пильно вдивляючись їм у вічі.

— У вас совість є? — спитала, намагаючись триматися спокійно.

— Он, вже поліція за вами їде! — додав Лукаш. Вони з Іваном щойно приєднались.

І тут Тоня голосно, аж захлинаючись, розплакалася:

— Не віддавайте нас їм, будь ласочка! І додому нас не відсилайте!

Толя мовчав, переступаючи з ноги на ногу. Його щоки пашіли.

— Ми більше так не будемо! Ми тільки хотіли білочок сфотографувати. Ми думали, що обернемось, поки ви там у гру бавитесь, і швиденько повернемося, ніби й нікуди не ходили.

— Саме так, — тихесенько додав Толя.

Перехожі оглядалися на мальовничу групку: заплакана дівчинка, переляканий хлопчик, знервовані дорослі…

— Годі! — не витримала Дарина. — Швидко назад до готелю! Зараз там здіймуть бучу, і ми всі отримаємо по повній. А ви, — вона повернулася до винуватців, — ні погляду, ні слова, ні кроку без мого дозволу!

— Оце тобі й Нью-Йорк! — ні сіло ні впало втулила Ліза.

На щастя, обійшлося — ніхто не помітив відсутності української групи. Притихлі, вони чемно досиділи до закінчення вечора та нарешті отримали свої призначення до таборів: Іван та Ліза в супроводі Лукаша їхали до Флориди; Тоня з Толею та ще кількома дітьми прямували разом із Майком у Техас; а Ксеня з Дариною, як і планувалось, до Північної Кароліни. Розійшлися по кімнатах. Цей довжелезний та переповнений подіями день таки скінчився.

— І жодних пригод без відома наставників! — укотре наголосила помітно втомлена Дарина. — Усім, крім Ксені, щасливої подальшої подорожі! Бажаю чудово провести час і набрати побільше вражень! Зустрінемося за три тижні. А зараз — добраніч!

Ксеня ніяк не могла заснути. Чи то через зміни часових поясів, чи то від надміру емоцій, але дівчинка все вертілася в ліжку, думала й ніяк не могла повірити, що ось вона, Ксеня Іваненко, з маленького українського містечка, зараз за тисячі кілометрів від рідної й звичної домівки, серед людей, які не розмовляють її мовою… А що чекає на неї завтра?

Уранці Дарина чекала Ксеню у вестибюлі готелю.

Вона швидко підвелась, як тільки дівчинка вийшла з ліфта, допомогла їй з валізою, перевірила наявність квитків і здала ключ.

Ксеня стояла збентежено, бо Дарина, роблячи все по черзі, не вимовила жодного слова.

— Усе гаразд? — не втрималася дівчинка.

— Ой, та ніби все, — Дарина глянула на годинник, — окрім того, що машина Лукаша поламалася. А він мав відвезти нас до вокзалу. Тепер доведеться своїм ходом, на метро, а часу обмаль. Ось так.

— А що, коли запізнимося?

— Не знаю. Краще поквапитися.

Вони знову, як і ввечері, бігли довжелезною авеню й далі, повз парк. Згодом спустилися до переходу. Дівчинка розгубилася: станція була зовсім не такою гарною та величною, як у Києві; кілька ліній метро перетинались і розходились у різних напрямках; потоки людей змішувалися та знову розділялися — кожен до свого потяга. Дарина міцно схопила свою валізу та стисла Ксенину руку. Наплічник відтягував плечі, а валіза торохкотіла позаду.

— Тримайся за мене й не бійся! Нам потрібна зелена лінія. А ось і потяг! Давай! — і Дарина потягла дівчинку за собою, бо люд таки тіснив з усіх боків.

— Жах! — тихо видихнула Ксеня.

У вагоні кожен займався своєї справою: одні читали газети, інші куняли. Якийсь смаглявий чоловік бубнів пісню незнайомою мовою.

— Нам ще дві зупинки, — почала готуватися до виходу Дарина, — і ми будемо відразу ж біля вокзалу! Але автобус рушить за п’ятнадцять хвилин. Хоч би встигнути!

Так само поспіхом, як і все цього дня, дівчата влетіли до вокзалу. Навколо чекали, прибували та від’їжджали автобуси, усі як один розмальовані сірими гончаками.

— На місці! Залишилося тільки наш рейс знайти.

Жіночка у віконечку вказала напрямок.

І вони знову погнали в інший бік вокзалу.

— Наш автобус он той! — гукнула Дарина до Ксені.

Вона підбігла до водія. Запитала кілька речень і з розпачу ледве не розплакалася.

— Що? Що сталося?

— Напрямки змінили! Нам потрібно знову в протилежний бік вокзалу. Але автобус уже відправляється. Вже…