Валентина Коляда - Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

Сергію Миколайовичу та Майї Олексіївніза чуйність і добросердечність, Ользі Іванівніза словники та терплячість, Сергію Борисовичуза консультації, племіннику Андріюза ідеї, коханій донечці Анжеліці за підтримку, дженджері Назаріюза малюнки, усьому колективуГородоцької районної бібліотеки, самі знають за що, а Косіченку Сергію Леонідовичупросто за подароване мені життя

— Тасю, Ромко! Агов! Не пора ще повертатись? Ідіть-но, хоч поїжте. Я вареників з черешнями наварила, — почувся крізь густе гілля голос бабусі. — Злазьте вже. За своїми дослідами і поїсти забуваєте.

Бабуся Надія стояла під деревом та, зробивши дашком долоню, старалась роздивитись поміж смарагдовим листям дітей, які ще зранку вилізли майже на самий вершечок старезного горіха, прихопивши з собою підзорну трубу дідуся Матвія.

— Та злазьте, все ж охолоне. — І вона постукала по стовбуру.

— Зараз, бабусю. От допишу ще кілька розрахунків. Давай, Тасю, спускайся перша, — обізвався з верхівки Роман.

З-поміж гілля, що величним шатром нависало над доброю половиною бабусиного саду, показались смагляві, обдерті об кору, Тасині ноги.

— Зараз, бабусю. Він там ще щось пише.

Ледь вона встигла це сказати, як з горіха чорним вужем зіслизнув, схожий на циганчука, Ромка, як лагідно називала його бабуся Надія.

То був міцний високий тринадцятирічний підліток з синіми очима та ледь кирпатим, але, загалом, дуже гарної форми, носом. Чорна шевелюра кучерявого волосся майже не піддавалась гребінцеві. Засмагла на спекотному сонці шкіра виблискувала, немов у індіанця.

Зблиснувши смужкою білосніжних зубів, він обминув бабусю та сестру і побіг на простору веранду, де на широкому дубовому столі, змайстрованому дідусем Матвієм, парувала макітра вареників, посипаних цукром та щедро политих черешневим соком.

— Ромко, зачекай. За тобою ж неможливо поспіти. Не ходиш, а літаєш, хай тобі грець. — Бабуся, важко дихаючи, піднялась по сходах та всілась на різний стілець, теж виготовлений умілими руками дідуся.

Внук лише замахав руками, за обидві щоки уминаючи пахучі вареники і сьорбаючи просто з макітри бордовий сік.

— Бабусю, щоб встигнути за нашим Ромкою, треба перетворитись на вітер, — Тася, умита та усміхнена, всівшись біля брата, акуратно наклала собі у тарілку справжні витвори кулінарного мистецтва.

Вареники були від найменших до найбільших — розміром у долоню дорослого чоловіка, прикрашені різноманітними хвильками.

— Ох, ти, бабусю, й витівниця, — засміялась дівчинка, смакуючи їжу.

— Ви ж нічого не їсте. Думала, хоч цим зацікавлю. Ромчик уже жити зібрався на горіхові. Скоро збудує там собі хатинку та й перебереться назовсім, — і м’якою долонею старенька пригладила непокірного онукового чуба.

— Як же ти не можеш зрозуміти, що це може бути грандіозне наукове відкриття? — обізвався хлопець, відкладаючи виделку.

— Ти і спати перестав через отой Місяць.

— Це, рідненька, не Місяць, а його двійник «Об’єкт С». Він має таку ж саму, тільки ледь ширшу орбіту, і весь час ховається за справжнім супутником Землі. Двійник можна побачити під час повного Місячного затемнення. Тоді наш супутник має темно-сіре забарвлення, а той — червонуватий і його правий бік злегка виглядає.

— Чекай, то ти і сьогодні ночуватимеш на тому горіхові? — вжахнулась старенька від своєї здогадки.

— Вилізу після першої години ночі. Тоді найкраще вести спостереження. От якби мені справжній телескоп!

Промовивши ці слова, хлопець важко зітхнув і вийшов надвір, де до нього приєднався вірний друг, собака Пірат, — невеликий кудлатий песик з ніжним рожевим язиком, яким він облизував усіх, хто, на його думку, потребував його собачої підтримки та уваги.

— От якби мені та й справжній, потужний телескоп, або, ще краще, потрапити на загадковий двійник, — жалівся хлопець Пірату, а той, настовбурчивши вуха, уважно дивився на Рому відданими карими очима.

Підліток сів під верандою на лаву, і, пригорнувши до себе тепле собаче тільце, полинув у райдужні, та, на жаль, недосяжні мрії.