Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

— Знаємо! Я минулого року обміняла наклейки на симпатичний набір олівців! — хизувалася перед усіма Лолі.

Нарешті над табором залунав гудок, і гучномовці заговорили голосом Рони: «Танцювальний майданчик відкритий!»

— Ур-ра! — радісно заверещали дівчата та жвавенько зарухалися до розважальної частини табору.

Уздовж дороги було припарковано багато жовтих автобусів.

— Це шкільний транспорт! — розповідала Дарина. — Якщо хто не знає, усі учні в США їздять до школи саме такими автобусами. Водії підбирають їх зранку, а опісля занять відвозять додому. Ну, інколи батьки самі підкидають дітей до школи, але загалом цей вид транспорту досить таки популярний.

— А зараз до нас хлопців привезли! — втрутилась невгамовна й усезнаюча Лолі.

І на танцювальному майданчику, і навколо нього вже купчилися хлопчики — хто поодинці, хто з товаришами. Дехто вичепурений, у напрасованих штанах та сорочці. Переважна ж більшість натягнула, що трапилось під руку: зіжмакані футболки, шорти, кеди на босу ногу… Лунала запальна музика. Помітно було, що багато хто вже відпочивав у цих таборах раніше (а може, у школі разом навчались?), бо знайомі бурхливо та голосно вітались, обіймалися та цілували одне одного в щічки. Ксені такий яскравий вияв емоцій видавався аж занадто чужим. Усе ж таки, в Україні не так. Дивишся, і ніби гарно. А от уявити, що й вона з таким вереском кидатиметься на шию Генику та Ваську… Ні, таке навіть уявити складно. Ти бач, різниця культур!

Лолі вже радісно підстрибувала в такт музиці та заохочувально махала рукою, зустрічаючись із Ксенею поглядом. Але та танцювати не хотіла й тому трималася осторонь — вона все розглядала натовп і мимоволі порівнювала своїх друзів та ровесників із цією різношерстою юрбою.

Зненацька вона відчула на собі чийсь погляд. Озирнулася й побачила худенького хлопчика — русяве волосся аж до плечей, на шиї пов’язаний шарфик. Загадковий…

— Привіт! Я б запросив тебе до танцю, — оговтався той, — але, — і він підійняв милицю, — ногу підвернув! Болить!

— Дуже?

— Та як тобі сказати…

— Ти художник?

— Ні! А чому ти так подумала?

— Та просто довге волосся, шарфик… літо ж надворі! То я так, не звертай уваги, — засоромилась Ксеня, — десь у кіно, напевне, побачила…

— А… Зрозуміло. Але я трохи малюю! Так що ти майже вгадала! Та більш за все я люблю грати в бейсбол, от, — він знову вказав на милиці, — і догрався!

— І надовго це?

— Не знаю, кажуть, кілька днів, але на ногу бажано не ставати. До речі, мене Ерік звати!

— А я — Ксеня!

— Приємно познайомитись! Шкода, Ксеню, що ми з тобою сьогодні не потанцюємо!

— А я й не хочу… Мені не подобається танцювати. Он, Лолі, то інша справа — у неї медалі…

— Ти її знаєш?! — здивувався Ерік. — Вона танцює в підтримку нашої команди!

— Не може бути!

— Ще й як може…

Якусь хвилину Ерік і Ксеня заворожено дивилися на Лолі, котра скакала вище за всіх, переверталася в сальто й сідала на шпагат.

— Ото дає! Акробатка! — засміявся Ерік. — Вона може! Слухай, Ксеню! Раз ти не танцюєш, то, може, до пірсу пройдемось?

— Давай!

Вони повільно йшли до пірсу, й Ерік натхненно розповідав про гру в бейсбол, про їхню чудову команду, про те, як він уже втретє виграє регіональні ігри й має золотий кубок. Ніби нічого дивного, але Ксеня слухала й дивувалася сама собі — ось вона, невпевнена та сором’язлива дівчинка з далекої країни, так швидко й легко познайомилася з цим хлопчиком на милицях (смішно вони, напевне, виглядають зі сторони?! Оленка бачила б — точно потім шпильками допікала б), і тепер він щось швидко лопоче своєю англійською, а вона його чудово розуміє. Не все, щоправда, до кінця зрозуміло про бейсбол, але тут уже, напевне, справа не в мові.

— Ось, ми й до самісінької середини річки дійшли! Удень тут на вітрильних човнах катаються. Ти вже пробувала?

— Ні!

— Сходи обов’язково!

Вони сіли на дерев’яні дошки й опустили ноги у воду.

— Що ти робиш — тобі ж не можна?

— То ж не гіпс, — засміявся хлопчик, — а просто пов’язка!

— А-а-а… — зашарілася Ксеня.

Ерік розповів, що живе в місті Нью-Берн, за годину їзди від табору; родом він із Польщі: його дідусь та бабуся емігрували багато років тому.

— Ну, а ти? Розкажи мені про себе…

І Ксеня розказала, як потрапила до Америки, згадала про своє містечко, про шкода, про батьків, за якими вже даже сумує, про друзів, які б теж страшенно хотіли бути тут з нею, у таборі. Поки говорила, помітила, що вода неподалік гучно хлюпнула.