Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

Коні ж видалися досить різними. Були серед них і білі, і сірі, і темні рисаки, а то й зовсім дивні — коричневі й дужі; не тонконогі та граційні, а міцні та надійні, з довгими ослячими вухами.

— Це мули! Вони витриваліші за коней, але й повільніші. Їх вивели спеціально для перевезення вантажів. І вони походять від віслюків. А ти що, ніколи на таких не їздила? — торохтіла здивовано Лолі.

— Ні!

— А чому? Ми ось минулого року спускалися в низовину гір Аппалачі саме на таких…

— Я ж ніколи не була там, Лолі!

— Та я знаю! А що, в Україні немає таких гір?

— У нас є Карпати! Теж великі гори.

— А мулів немає? — ще дивувалася Лолі.

Ксеня заперечно похитала головою.

— Ну, принаймні, я ніколи не зустрічала!

— То знайомтеся, — підійшла до них жінка, — це Джміль! Хто перший?

Лолі повертілася, подумала й пропустила Ксеню.

Інструктор Енна допомогла одягнути шолом, наколінники та спеціальні черевики… І, взявши мула за мотузку, повела його по колу.

— А можна, я сама? — не втрималася Ксеня.

— Якщо в тебе є сертифікат із кінної школи, тоді можна. Ти маєш?

— Ні, не маю… Але я обов’язково отримаю! Знайду спеціальну школу верхової їзди в Україні!

— І правильно! Коні — це чудово!

Лолі тим часом фотографувала Ксеню з усіх можливих дистанцій.

А опісля дівчатка годували цукром руде поні, котре аж кахикало від неймовірного задоволення.

— Куди тепер?

— Давай до Природної Каюти! — підхопилась Лолі. — Там таке, що ти зроду не бачила! — вона вже бігла по смоляній доріжці. — Будемо шукати зуби тигрової акули!

— Що?

Лолі підбігла до великої піщаної купи, де вже сумлінно порпалися кілька дівчат. Подала Ксені спеціальні граблі, а сама заходилася чимдуж копати.

— Ага, є! — дівчинка витягнула справжнісінький акулячий зуб. — Страшний такий! На! Це тобі!

— Звідкіля він?

— Кажуть, що з дна Атлантичного океану.

Ксеня теж надибала сіре ікло. Далі ще кілька.

— Класні сувеніри будуть!

— Та то ще не все! — махнула Лолі. — Ходімо сюди!

Вони увійшли до каюти. Усі стіни в кімнаті були прикрашені гербаріями, світлинами небачених тварин: скунси, мурахоїди… А неподалік стояв великий акваріум, що здалеку видався Ксені пустим.

— Тут живе удав Б’ютік! — підійшла до акваріума інструктор Кері. — Хочете познайомитися?

Ксеня аж відсахнулася.

— Не бійся! Він добрий! — і дістала удава, котрий тихо засичав.

— Ні, я не хочу! Не варто, — почала Ксеня, — а що, коли він втече?

— А таке вже було! — засміялася Кері. — Але він далеко не тікає: так, на сонечку погрітися… Ну, торкнися, не бійся!

Лолі знову несамовито клацала фотокамерою. Але Ксеня стояла спантеличено й кроку до удава не зробила. Коли плазуна таки сховали до акваріума, вожаті нанизали зуби акули на плетені шнурки й подали дівчатам.

— Сувеніри готові!

Гудок сповістив про обід, що звично супроводжувався танцями та всілякими промовами. Далі настала тиха година або ж година спілкування в каюті. А опісля всі побігли до басейну, бо там виставили справжнісінькі водні гірки.

— У-у-ух! — кричала Лолі, злітаючи з найвищої гірки.

Ксеня слідувала за нею мовчки, бо аж дух перехопило. Вона притисла до себе руки й чекала, що ось-ось шубовсне в прозору водичку. Оце так! Але гірка ніби не закінчувалася. Повороти, повороти і — шубовсть! Лиш бризки летять довкола…

Навколо басейну юрбилося багато люду: хотілося і з кладки стрибнути, і з трампліна, і з водної гірки, мов чайка, злетіти. Збуджені крики звідусіль розливалися луною. Коли трохи потомилися, Лолі запропонувала відпочити романтично, себто на каное.

— Але ж я не вмію! — заперечливо потрясла головою Ксеня, дивлячись на озеро, де дівчатка на каное щосили гребли веслами.

— Навчишся! Простіше не буває! — Лолі вже натягувала рятувальний жилет на Ксеню. — Такі правила, — пояснила, — хоч і неглибоко, але жилет потрібно!

Вони взяли по двосторонньому веслу. Вибрали двомісного човника із глибокими сидіннями.

— Ми що, лежачи попливемо?

— Та то тільки виглядає, що лежачи, а насправді дуже зручно: сидиш собі захована у каное, і вода тебе майже не торкається. — Лолі намагалася відштовхнутися від містка. — Ану чекай, я підштовхну, а ти греби веслом!

Ксеня мотала тим веслом у різні боки, але то в багнюку встрягне, то у водорості заплутає.

— Ап! — крикнула Лолі.

І вони таки попливли. Ледве-ледве рухалися. Ксеня вже терпіння почала втрачати: хотілося швидкості та захоплення. Аж тут каное почало рухатися в шаленому темпі. Дівчата й веслами не встигали перебирати.