Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

— Ну ось! Ви вже змогли оцінити красу наших печер! А на честь кажанів названо навіть район, де ми живемо! Наша місцевість взагалі надзвичайно цікава. І з року в рік сюди приїздять багато волонтерів, щоб допомагати та доглядати за цим заповідником. Їм то велика честь, а нам додаткова робоча сила! Тут же цінних рослин, — ведучий провів рукою, ніби охоплюючи простір, — ого! Дорогою назад діставайте лупу й дивіться уважно. Нам зустрінуться справжні рослини-м’ясоїди.

— Такі, як у мультику «Мадагаскар»? — запитання долинуло так голосно, що луна ніби в печеру пішла.

— Ну, майже!

А навколо справді було даже цікаво. Час від часу пролітали великі метелики, та такі великі, що, коли вони змахували крилами, то здавалося, що це птахи. На схилах зустрічалися цілі зграйки плямистих гірських ящірок: жовто-чорні, сіро-білі — різні. Вони, ніби звиклі до туристів, сиділи й дивилися прямо в лупу чи об’єктив фотокамери.

— А ще тут росте жимолость, — чоловік показав трубчасті пахучі квіточки, — це спеціальний вид. Ми його оберігаємо.

Ще за кілька кроків з колючок вигулькнули дивні прямі рослини.

— Це і є рослини-м’ясоїди! Дивіться уважно!

Комаха, котра сіла на рослину, опинилась у відкритій пащі, що враз зімкнулася.

— Ой, яке жахіття! — прокоментував хтось із натовпу.

— На жаль чи на щастя, у природі все так: бджоли живляться нектаром квітів, ми забираємо їхній мед… — вів чоловік. — Ось і ці рослини харчуються комахами.

Вони ще трохи порозглядали ці, на перший погляд, симпатичні, але все ж таки хижі квіти, і гід повів їх до наступного вартого уваги краєвиду. На розлогій галявині росли гігантські дерева.

— Це секвої? Найбільші дерева у світі?

— Ні, не секвої. Це — каштанові дуби!

— Бачила каштани! Бачила дуби! — сміялася Дарина. — Але щоб дуби були каштанові?!

А потім усі розглядали квіти з дивною назвою кореопсис — ніби й ромашки, ніби й маргаритки — чудернацькі сині квіти, схожі на косарики.

Цікава видалась екскурсія. Шзнавальна. Зморені, дівчатка поверталися до «Далекомор’я».

Якось після вечері вожаті Дарина та Софі організували «Родинне вогнище».

Вони простелили величезне простирадло посеред кімнати, розмістили колом зручні подушечки замість крісел і принесли з їдальні чай та солодке.

— Ми розуміємо, що ви сумуєте за своїми рідними, — почала Дарина, — але в таборі товариші по загону — це наразі найближчі для вас люди. Щодня ми занурені в безліч цікавих та веселих справ, які так щедро пропонує нам цей гостинний «далекоморський» край, і складно знайти хвилинку, щоб зупинитися й поговорити. Тож давайте цей вечір присвятимо ближчому знайомству одне з одним!

— А тим більше, у нашому загоні представлено так багато різних культур! — підхопила Софі. — Було б дуже шкода провести стільки часу разом і не дізнатись про інші країни! Давайте кожна розповість щось цікаве, притаманне тільки вашому народу. Що скажете? На ваш вибір. Хочете — казку розкажіть; хочете — пісню заспівайте!

Першою почала Йорі.

— У Південній Африці вірять, що історії варто розповідати тільки в темряві. Саме тоді вони оживають. Звичайно, у це можна вірити або не вірити… Але давайте будемо дотримуватись традиції! — І Йорі вимкнула світло та сіла ближче до центру кола. — Бабуся розповідала, що наш світ складається з трьох частин: лісу, підземного й підводного світів. Найкращий із них — підводний. Той, у свою чергу, поділяється ще на кілька. А править ним сама королева дощів Муджаджі, — Йорі підвелася на повний зріст, підійняла руки вгору, торкнулася закрученого цупкого волоссячка, перевела погляд на стелю й почала притупувати ногами. — У нас є багато богів, але легенди розповідають, що світ створило божество на ім’я Нана-Булуку. Ніхто його не бачив… Але кажуть, що згодом воно народило двох близнюків: Маву й Лізі. Мава — то місяць, що керує світом уночі, і Мава — то є мудрість, — притупувала далі в такт оповіді Йорі. — Лізі — то сонце, себто сила! У нас є багато різних легенд, однак, на жаль, усіх не охопити. Їх знає тільки королева дощів, вона всі земні сили в кишеню складає. А коли потрібно, застосовує!

— А ти бачила ту королеву? — хтось прошепотів ледь чутно.

— Ні! Вона десь у племенах живе! А ми — в місті! Тож ми, як тато стверджує, надто урбанізовані… Але ці повір’я передаюся в нашій родині з покоління в покоління. А ще я вмію на мові племені Масай говорити. Отак: цок-цок-цок-цок, — зацокотіла швидко язиком по піднебінню Йорі.