Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

— А мені? — запитала Софі.

— А тобі, Ілоні та Келі — витий хрестик, щоб завжди зберігати позитивне бачення світу та людини в ньому.

— Дуже гарно! — відразу ж начепила амулет на шию Софі. — А ви, дівчата, що українського нам привезли?

— Зачекай, — притримала її Дарина, — ми з

Ксенею пропустимо вперед найскромнішу дівчинку. Келі, просимо тебе…

Кучерява білява красуня з рудим, всипаним веснянками обличчям, сором’язливо опустила оченята.

— Я не знаю…

— Геть нічого?

— Ну, тобто не знаю нічого дуже цікавого, такого, як ось Ілона щойно розповіла… Бо ж часто повторюють, що в Австралії немає історії, немає традицій, немає легенд. Чому так? Кажуть, що все завезене іншими культурами. То виходить, що наші традиції, насправді, зібрані з ваших традицій…

— Точнісінько як в Америці! — підморгнула вожата Софі.

— Але ж у вас є індіанці, — соромливо продовжувала Келі, — а в нас…

— А у вас є туземні племена! — вигукнула Йорі.

— Але ж я їх ніколи не бачила!

— А ведмедики-коали? Їх бачила?

— Отут я вас і впіймала! — засміялася Келі. — Бо коали, то зовсім не ведмедики, хоча й суто австралійські екзотичні тваринки. Вони живуть на евкаліптах. Коала в перекладі означає «той, хто не п’є води», бо евкаліптові листки, котрими вони живляться, містять усі необхідні поживні речовини. А ще ці плюшеві тваринки сплять понад двадцять годин, і не тому, що сильно втомлюються, а через те, що евкаліптове листя має на них такий сонливий вплив. Але мені якось пощастило, і я застала коалу, котрий не спав. Такий кумедний! От! А в подарунок вам я привезла оці маленькі м’які іграшки. Натисніть на кнопку, отам, за вушком, — Келі підійняла іграшку, котра проговорила сонним голосом:

Кожна слухала своє власне смішне звірятко.

— А казала, нічого цікавого… — прокоментувала Софі. — Ну, а тепер ваша черга!

Дарина й Ксеня підхопилися, заховалися за шафою, пошаруділи там чимось і з’явилися перед компанією в українських віночках.

— А ми вам заспіваємо українську пісню! У всі часи Україна славилася як співоча нація. Тож прошу оплески. Ксеню, починай!

— А про що ця пісня?

— Про те, як дівчина причарувала хлопця, — переклала Дарина.

— То у вас теж магія присутня? — викрикнула Йорі.

— Не у всьому, звісно ж, але так, це невід’ємна частина нашого фольклору.

Ксеня роздарувала подругам своїх домовиків. «Власики» та «панасики» познаходили своїх нових хазяїв і вже сиділи поряд з коалами, разом з іншими дарунками.

Вечір видався на славу. Скільки всього нового!

Щоб не забути, Ксеня взялася відразу ж усе записувати до свого щоденника. Як же потім удома незвично звучатимуть історії й про дощову королеву, і про драконів, і про коал, і про кактуси!

— Ксеню? — вистромила голову з-під простирадла Лолі. — Вимикай вже нарешті ліхтарик… Спати хочеться, — і, позіхнувши, додала, — ледь не забула, я сьогодні перевіряла свою електронну скриньку — тобі вітання від Еріка.

— Правда? — здивовано прошепотіла дівчинка.

— А чого б мені обманювати? — Лолі повернулася на бік і засопіла.

Ксеня зробила ще кілька записів, але дамки вже вертілися навколо Еріка. Вона закрила очі, а в голові йшло кіно з Еріком у головній ролі. То він з драконами, то з племенами, то кенгуру з руки годує…

Дні в таборі на перший погляд схожі, немов близнюки: підйом, сніданок, активні години, обід, година тиші, творчі заняття, басейн, вечеря, приємні вечірні розмови… Але це так тільки на перший погляд. Майже щодня відбувається щось цікавеньке. Отож, як тільки котрась із дівчат сказала, що мріє потрапити до скаутівського табору, в Дарини відразу ж виникла ідея заночувати на природі. Домовилися з керівництвом, зібрали намети, харчі та інші необхідні речі й рушили до будинку на дереві.

Ще давним-давно якийсь захожий «робінзон крузо» збудував собі будиночок у гущавині, збоку від табору. Великі лози щільно перепліталися між собою, утворюючи міцні стіни. Сама ж оселя знаходилася поміж гілок, на розлогому дубі. До входу вела драбинка, збита з міцного паліччя. Таємничий будиночок вабив до себе, і не одна компанія час від часу шукала там пригод, вислизаючи з-під пильного нагляду інструкторів та вожатих. Утомившись кожної зміни вистежувати чергових любителів гострих відчуттів, офіс прийняв рішення загородити майно й офіційно заснувати ще одну табірну розвагу.