Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

— Що це?

Лолі сміялася, поклавши весло, і розмахувала руками, опускаючи їх раз по раз у теплу зелену воду.

— Боггі та Воггі! Дивися-дивися! — захоплено кричала вона, показуючи в глибінь і все заглядаючи під каное.

— Що? — Ксеня й собі глянула у воду: дві величезні черепахи підхопили човен і гребли лапами, несучи каное майже на спині.

— Ох, ви мої красуні! Ох, ви мої помічниці! — примовляла Лолі. — Я минулого року поділилася з цими панянками бананом, тож вони мене й катали все літо. Тут багато таких черепах-велетнів, але всі вони ліниві. Он, глянь під той місток, бачиш?

Ксеня помітила безліч смішних черепах, що висунули з води голови та порозкривали роти, чекаючи на ласощі. Час від часу вони ховались назад у воду, але відразу ж знову висували носа назовні.

— А ці, — провела рукою Лолі, — ці сумлінні! Вони гостинці відпрацьовують! — дістала мандаринку з кишені й розламала її на дві частини. — На! Пригостиш їх, коли з каное вискочимо.

Накатавшись на каное, чи то пак на великих черепахах, дівчатка пригостили їх, похвалили та й подалися до будиночка. Ксеня ще оглядалася кілька разів, дивуючись із Боггі і Воггі, котрі помалу, ніби хизуючись перед іншими черепахами, ласували заробленим мандарином.

Аби якось урізноманітнити дитяче дозвілля, керівництво запланувало подорож до печер. Виділили автобус, необхідні харчі та знавців території штату.

Виїхали на світанку. Дорога передбачалася доволі тривала, але час промайнув на диво швидко: спочатку дівчатка співали, потім тихо споглядали схили, грали в ігри — і нестямились, як дісталися печер.

— Ми наближаємося до природного заповідника «Печера кажанів»! — залунало з мікрофона.

— Ой! Тільки не це! — хтось сполохано скрикнув із задніх сидінь. — У мене ж волосся світле!

— Дівчата, перед вашими очима відкриється цікава місцевість, один із гірських хребтів Аппалачі, — продовжувала інструктор, — з тваринами та рослинами, вам не відомими. Нам проведуть пішохідну екскурсію. Таку цікаву, що ви й у снах не бачили!

Екскурсоводи чекали на них на автобусній стоянці. Вони тримали компаси, підзорні труби, лічильники для виміру вологості. Кожній учасниці роздали по лупі, щоб при нагоді розглянути комаху чи рослину. Група почала підійматися вгору по схилу. Йти було досить важко, невеликі камінці щоразу потрапляли у взуття або ж летіли, осипаючись, додолу. Ноги ковзали, і дівчата хапалися одна за одну.

— Такі походи, — озвучила думку Дарина, — ще й здружують!

Лісова стежка все ніяк не закінчувалась. Але нарешті дісталися гірської річки. Там трохи перепочили та знову рушили.

— Ой, ще довго? — не витримала Йорі. — Така спека!

— Година ходьби! — обізвався один із екскурсоводів. — А ми по кілька екскурсій на день проводимо!

— Ото бі-да-ки! — повільно, крізь видих, мовила Йорі.

Коли дійшли до входу в печери, усім видали захисні шоломи, і діти, дотримуючись вказівок, зайшли всередину.

— Ця печера одна з найбільших, що утворилися внаслідок тріщини. Зазвичай, печери творяться вимиванням води. А тепер вмикайте ліхтарики!

Великі брили звисали, окреслюючи дивовижні фігури. Де-не-де вилискували водяні калюжі. Рудуваті стіни ніби стікали додолу. А над головою простягалося скелясте небо, котре виблискувало від світла ліхтариків. І куди не глянь — кажани, кажани! Вони висіли непорушно, міцно тримаючись за кам’яні глиби й були незвичного жовтого кольору.

— Вони тільки виглядають жовтими. Це від світла. Насправді вони сіруваті, — пояснив гід.

— А вони не полетять зараз? — спитав хтось перелякано.

— Якщо сильно галасувати, то можуть! Але ж ви, певно, знаєте, що вдень кажани дрімають… Ці красені дуже люблять поспати!

Екскурсія все спускалася й спускалася, час від часу повертаючи за чергову велику брилу. Почувся дивний писк. Раз по раз, раз по раз… Всі почали оглядатися.

— Кажани! — затремтіла білява дівчинка. — Я знала! Знала, що так трапиться! Рятуйте, я боюся! Кажани, ой! — білявка сховалася за спину гіда. І тут звук пролунав уже біля самого вуха наляканої дівчинки.

— Це моя фотокамера! — засміялася Лолі. — Такі звуки видає… Таке інколи трапляється…

— О, теж мені! — білявка роздратовано й засоромлено відпихнула Лолі й попрямувала вперед.

Вихід з печер нічим не відрізнявся від входу. Ті ж сталактити, що ніби скапують на землю, ті ж рудуваті стіни, а далі — кущі, дерева…