Оксана Лущевська: Друзі за листуванням

— Гадаю, розумію… — замислився чоловік. — Знаєш, що? Візьми для початку книжку про міжкультурне спілкування. Вона для таких, як ти, мандрівників якраз і писана. Але мусиш читати й конспектувати тут у залі, бо на руки не видаємо, один екземпляр. А я тим часом підберу, що в нас є про Сполучені Штати.

Правила мандрівника були прості та зрозумілі: уважність до співрозмовника, повага до традицій та культурних особливостей, знання свят і пам’ятних дат, певні уявлення про історію та географію країни, в якій ти є гостем. Найбільше Ксені сподобалась ідея привезти з собою невеличкі подарунки, чи то пак, талісмани. Щось таке дуже національне, українське…

Поверталась додому навантажена десятком книг, старанно підібраних для неї Іваном Сергійовичем. Та все роздумувала, які б такі подарунки підібрати, щоб і цікаві, і національні були.

Дівчинка, котру раніше й не заманиш до жодної ятки з українськими сувенірами, тепер тягла туди матусю сама. Вони перебирали, детально розглядали й обмацували то плетений з колосків вінок, то коралі, то вишивані серветки, то розмальовані ложки чи різьблені картинки. Невдовзі валіза наповнилась різноманітними сувенірами. Там були: чудернацькі глиняні півники, барвисті низки намиста, смішні, схожі на мишенят, дерев’яні свистки, рясно заквітчані хустинки, білосніжні, вишиті гладдю рушники та добра пачка листівок з містами, селами, парками, полями, лісами, озерами України.

Ксеня могла говорити про свої знахідки годинами:

— Ну чого нам це раніше не подобалося? Ось, це дерев’яне намисто — сама б носила! А цей глиняний дармовис — трипільський знак сонця! А це, — підіймала вона вишитий рушник, — ти тільки поглянь на візерунки. Це птахи, котрі літають у вищому світі, а це — дерево роду, святе дерево життя, а це….

— Ох, — втручалася Оленка, — гарне то воно гарне, але як же ти повезеш усе? Воно ж тяжке!

— Та довезу вже якось. Так потрібно. І в книжці про те написано, ніби порада така, — почала читати: «Привезіть хоч дріб’язковий, але подарунок».

— Зрозуміло! — кивала Оленка. — А нам щось привезеш?

— Ага, кокосового горіха! — засміялася Ксеня. — А що ти хочеш?

— Навіть не знаю, треба подумати. Знаєш, що? Привези краще сюрприз! Справжній заокеанський сюрприз! — аж підскочила дівчинка на місці. — І мені, і Ваську, і Генику!

— Тобі привезу, а от Ваську і Генику… я ще поміркую… — хитро примружилася Ксеня.

Зазвичай, коли чогось довго чекаєш, час тягнеться поволі. Щоб забавити себе чимось у вільні години, Ксеня вирішила зробити кілька подарунків власноруч. Колись у журналі з образотворчого мистецтва дівчинка надибала чудову ідею — солом’яних домовиків. Такі пузаті, смішні дядечки: зшиті з рогожі, набиті сіном, замість носа — полотняний ґудзик, замість очей — квасоля. А на голові плетений з трави капелюх. У руки можна додати щось за бажанням: або глечик з глини, або засушеного чорнобривця. Сувенір-сюрприз!

Тож довгі зимові вечори Ксеня проводила, майструючи домовиків. А до весни вже кілька іграшок були готові.

Залишилося тільки імена їм подавати. Для цього Ксеня скористалася словником, де можна було відшукати безліч цікавих імен. До вподоби їй припали Влас і Панас. І от уже всі «власики» та «панасики», а було їх біля десяти, помарширували до валізи.

Однією валізою, звісно ж, не обійшлося. Довелось брати ще й великий спортивний наплічник, куди напхалося безліч потрібних речей: словник, нотатник, ручка, книжка з улюбленими казками народів світу…

Квитки були куплені. Вилітати планувалося двадцятого травня. Оцінки за чверть і за рік отримала раніше за всіх, здаючи контрольні заздалегідь. Залишилося тільки з друзями попрощатися.

Геник, Васько й Оленка чекали Ксеню після уроків на розі піцерії.

Дівчинка вискочила з татового авта й кинулася до друзів.

— Сумуватимеш? — уже сидячи за столом і потягуючи томатний сік через соломинку, запитав Геник.

— За ким — за тобою? — пирхнула Ксеня.

— Ні! — буркнув хлопчик. — За нами — твоїми найкращими друзями!

— Наївний ти, Генику, — встряв у розмову Василько. — Вона собі таких друзів там знайде, чи то пак вони її, що нам і не снилося.

— Не погоджуся, — втрутилась Оленка, — друзі — то назавжди!

— Підтримую! — усміхаючись, додала Ксеня. — Ви мої найкращі, найдорожчі, хоча, — вона хитро глянула на Геника, — хтозна, хтозна?