Оксана Лущевська: Друзі за листуванням

— О! Оце, здається, ти й запитувала? Бач, які поради! Мудро!

— І остання…

— Яка?

— Не забудь подякувати за гостинність. При нагоді надішли листівку. Ой, — метнулася Ксеня до своєї шафи, — у мене ж стільки листівок з України… Давай виберемо!

Дівчата переглядали листівки з найкращими краєвидами Києва.

— Це — Золоті Ворота! — показувала Ксеня. — А це — пам’ятник Богданові Хмельницькому! Це — Києво-Печерська Лавра! А це — Андріївський узвіз!

— Але ж гарно у вас! Геть не так, як тут. А подаруєш мені ту, що з Лаврою?

— На, — Ксеня щиро простягнула листівку, — ось, підпишу лишень!

Суботній ранок видався на диво свіжим. Вітерець гуляв у верховітті дерев, сонце підіймалося й осяювало стежку до Каюти Відпочинку.

Ксеня одягла літню сукню, закинула наплічник і побігла на зустріч з батьками Еріка.

— Ксеню, Ксеню! Он вона! — вигукував Ерік, показуючи на дівчинку.

— Раді знайомству! — вусатий пан Семі простяг руку. — То ти з України?

— Так!

— У мого найкращого товариша є сусід з України, але ми до нього зараз не поїдемо, бо ж у нас інші плани.

— А день ми проведемо ось як, — перебила його струнка жінка, мама Еріка, схожа з татом, як дві краплини води, тільки без вусів. — Спочатку поїдемо на сніданок до кафе на узбережжі, потім погуляємо на пляжі, потім покажемо тобі місто, а ще пізніше повечеряємо вдома. Дядько Пітер та тітка Джоана обіцяли приєднатись…

— Це Розі — моя мама! — перебив її Ерік.

— Ну що за звичка, синку? — усміхнулася жінка.

Вони сіли до авта з відкритим верхом, і пан Семі завів двигун. Вітер куйовдив Ксенине волосся. Змінювались краєвиди обабіч швидкісної траси.

Пані Розі розповідала, як вони переїхали до Нью-Берна, як їм подобається клімат Північної Кароліни, як у Колорадо вони мерзли від постійних затяжних зим, а в Кароліні снігу вдень з каганцем не відшукаєш, а як і нашкребеш якусь сніжку, то доки потішишся, вона й розтане.

Ерік радів, мовчки поглядаючи на Ксеню.

— Он, он до тієї кав’ярні! — показувала пані Розі.

— Мамо, мамо, я покажу Ксені океан, доки ти замовлятимеш сніданок!

За мить вони стояли біля столиків надворі, а перед очима дівчинки відкрилася океанська велич.

— Який же він! — Ксеня прикрила рота рукою. — Я очам своїм не вірю! А запах солоний і смачний!

— Чекай, поснідаємо й підемо! Мама дуже любить, щоб усе о’кей! Однак, може, ми тут сядемо, надворі?

— Ото було би супер!

Ерік щойно хотів побігти з проханням до матусі, але пан Семі вже вийшов із двома тацями.

— Це — молодшим! — він поклав тацю перед Еріком та Ксенею. — Булочки з корицею й чай з ваніллю! А це — старшим, — продовжував, — булочки із сиром та кава!

Сніданок був смачнющим, але Ксеню вабив океан. Їй хотілося швидше вибратися з-за столу і побігти до дужих хвиль, що з гуркотом билися об золотистий піщаний берег.

— Тепер можемо й набережною пройтись! — встала з-за столу пані Розі.

— Мамо, але нам би до води… — почав Ерік.

— На все є час, пройдемося спочатку…

Доріжка набережної була викладена з дерев’яних балок. Ерік захопив свої та Ксенині сандалі та підстрибував босоніж, насвистуючи веселу мелодію.

Пан Семі розповідав про їхній сад, що, мовляв, там і кокосова пальма є, і цитринові дерева…

— Навіть мексиканські кактуси! — додала пані Розі. — Ти маєш їх обов’язково побачити, дитинко, вони дуже гарні!

Ксеня уважно слухала й намагалася відповідати на кожну репліку тата чи мами Еріка. По-перше, їй було цікаво, бо ні кокосових пальм, ні цитринових дерев вона не бачила, а по-друге, вона дуже боялася видатися неввічливою.

— Он, який пес! — втрутився в розмову Ерік. — Дивіться!

Неподалік ішов чоловік у картатому картузику, а за ним, крок у крок, ступав вухатий пес — басет-хаунд.

— Ой, це ж мій улюблений! Ой-ой! А можна, я його погладжу? — не втрималася Ксеня.

— Як гадаєш, Туті? — чоловік глянув на пса.

Туті підійшов до Ксені й наставив спинку.

— А як вас звати, пане? — почала пані Розі.

— Лео!

— Лео, гарний у вас друг! Ми теж думаємо синові придбати, однак зараз обходимося домашніми рослинами, — і вона знову заходилася оповідати про різновид кактусів у саду.

Ксеня зробила безліч світлин із Туті.

— На пам’ять! — зауважив пан Семі. — Роби багато!

Пані Розі тепло розпрощалася з господарем басета і зняла сандалі, а це означало зміну планів.

— До океану! — зрадів Ерік, глянувши на матусю.

Вони бігли наввипередки: Ерік та Ксеня. Хлопчик таки був першим.