Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

— Повинно!

— А ти вже потрапляла в таку халепу?

— Так! Але зазвичай усе миналося добре. Це їхня справа зорганізувати безпеку, бо ніколи не знаєш, яких обертів набере сила вітру.

— Не повірите, — почала Софі, — але якось такий сильний ураган пройшов, що знесло частину пірсу. То було восени. Повітря за літо прогрілося до нестями і, назбиравши випарів з поверхні океану, розіграло велику негоду. Ми тоді на човнах по території табору плавали й виловлювали різні речі…

— Але ж залишилися всі живі?

— Ну, звичайно. Знаєте, я родом із Флориди. А ті урагани не рівня цим. Кожного року наш штат отримує не менше десяти штормових попереджень. Але головне виконувати вказівки, ховатися в захищені місця й не виходити назовні.

І діти, і вожаті сиділи нерухомо, прислухаючись до кожного пориву вітру, до кожної дощової краплини. Ніхто не знав, як воно буде цього разу. Вітер помалу починав завивати, а дощ — періщити щосили.

— Я боюся! — Лолі заскочила в ліжко до Ксені.

— І я! — обійняла подругу дівчинка. — Слухай, а що, тепер і вечора прощального не буде? Це ж післязавтра…

— Та що вечір? Хоч би ураган обійшов нас без наслідків.

— А в таборі «Чайка» теж таке?

— …звичайно!

— Передаси Еріку листівки? — шморгнула носом Ксеня. — Ми з ним навіть адресами не помінялася. Отак і поїду…

— Звичайно, передам йому все. Не хвилюйся, — і Лолі підморгнула, — я ж казала, що ви мов…

— Найліпші друзі, — перебила її Ксеня.

Дівчата нарешті стомилися прислухатися до кожного звуку й заснули під гучне гуркотіння за вікнами, міцно закритими дерев’яними дощечками.

Уранці постукали кухарі. Вони стояли в дощовиках, по коліна мокрі, з повними черевиками води.

— Що там? — відразу ж запитала Софі.

— Вода, сік, пластівці, коржики й сендвічі.

— Ні, що надворі?

— Ох, — утер чоло старший кухар, — вітер все дме, але дощ ніби припинив лити. Гілок наламало багато…

Ксеня, Лолі, Йорі, Каталіна, Келі та Ілона уважно дивилися на нього, висунувши голови.

— Виходити не можна? — гукнула Йорі.

— У жодному разі!

Дівчатка нудилися, сумували, хвилювалися — у невідомості час тягнувся нестерпно повільно. Аж тут пролунав гудок.

— Ой! — підскочила Келі. — Евакуація?

— Е-е-е, ні — обід! — Дарина добре знала, яким має бути евакуаційний гудок, а яким — обідній.

— Не може бути?!

Дівчатка повиходили з кают і позастигали: місцевість так залило водою, що річка вийшла з берегів, а калюжі сягали колін. Обірвані гілки й поламані дерева виглядали моторошно. Де-не-де валялися перевернуті лавки. Звідки їх принесло, ніхто й гадки не мав. Діти, перестрибуючи глибокі калюжі, помалу потягнулися до їдальні.

— Минулося! Минулося! — радісно зустрічали всіх пані Сінді та пані Рона. — Пообідаємо та візьмемося за прибирання! А тоді вже можете збирати речі.

Поламані гілки й листя вивозили тачками. Вичерпували воду з найбільших впадин між каютами, аби не залило кімнати. Виносили назад всі заховані речі.

— Ми до завтра будемо прибирати! — незадоволено бурчала Лолі. — Оце тобі вечір свічок!

— Ох! — Ксені дуже хотілось заплакати. Невже вона так і не побачить Еріка ще раз?

«Ну хто міг таке передбачити? — вертілося нав’язливо в Ксені в голові. — Було ж так чудово!» — ставало гірко-гірко, а перед очима раз у раз з’являвся Ерік: у шарфику на шиї, з папужкою в долоні… «Смішний! — ніби сама з собою говорила Ксеня. — Прощавай, милий друже!»

Вкладаючи речі у валізу, вона все переглядала мушлі з океану, світлини, зроблені в Еріка вдома…

— Агов, — тихо підкралася до неї Лолі, — закохана!

— Припини! Припини! — обурено повернулася до подруги Ксеня.

— Ве-чір сві-чок бу-де! — розтягнула, мов жуйку, слова Лолі.

— Обманюєш?

— Бу-де!

— А я вже весь одяг склала, — заметушилася Ксеня, — ось, тільки шорти та футболка в дорогу.

— Йди так! Яка різниця, все одно темно буде.

Та ніхто і не дивитиметься на одяг — це ж прощальна вечірка! Шкода, що без танців, а то я б станцювала їм на прощання!

Їдальню було видно здалеку. Вона скидалася на великий корабель, що плив у тихих небесних водах, серед мерехтливих зірок.

Дівчатка увійшли, прямуючи до свого столу. Навколо в кулястих скляних вазах плавали білі троянди, а на столах, накритих мереживними скатертинами, палали безліч маленьких свічок.

Ксеня підійшла до свого місця й сіла, оглядаючись.

Раптом хтось затулив їй очі.

— Ерік!

Хлопчик простягнув їй свого шарфа.

— Еріку, я так боялася, що ми не побачимося!