Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

— Ось, — він розмахнувся у воді ногою, і солоні великі бризки потрапили на Ксеню.

Вона підійшла ближче.

— О-к-е-а-н… Тут і не поплаваєш… Схожий на море, але вдвічі, ні, втричі сильніший… — дівчинка по кісточки зайшла у воду.

Сильні хвилі вдарялися об берег і розліталися веселковими міріадами. Великі баклани метушилися на піску, залишаючи мокрі сліди.

Трохи далі, здавалося, небо зливалося з водою в єдину картину оксамитової величі.

— Ні кінця, ні краю, — розпростерла Ксеня руки.

— Обережно, — гукнув Ерік.

Велика синьо-зелена хвиля вдарила щосили й щедро облила Ксеню — сукня стала геть мокрою, а сандалі попливли в океан. Ксеня сторопіла. Зойкнула й хотіла кинутися за сандалями.

— Ти що? — зупинив її пан Семі. — Умить накриє з головою. Не треба.

— Але… Що ж тепер робити? — Ксеня зашарілася, і їй на очі накотилися сльози.

— Боса не поїдеш. Я свої їй дам! — заступився Ерік, але вдарила нова хвиля, і тепер і його сандалі попрямували за дівчачими.

— Ай! — прикрила рота Ксеня й знову хотіла бігти за сандалями.

— Куди? — пан Семі схопив її за руку. — Кажу — змиє!

— Але, але… — задихалася від хвилювання і сорому дівчинка.

— Все гаразд! — підбігла пані Розі з рушником. — Годі вже, годі! Ви, мов каченята! — вона дістала із сумки якісь танки, схожі на домашні, — хоч і великі, — подала Ксені, — але зараз згодяться, як ніколи! А ти, ковбою, будеш босим. Ти звик, — сказала вона Еріку.

Ксеня помалу заспокоїлась.

Океан шумів свою пісню. І, здавалося, хвилювання саме якось минулося.

Вони ще посиділи край берега, дивуючись силі води, назбирали трохи океанських мушель і рушили до міста.

Нью-Берн — одне з найстаріших міст штату! — розпочав тато Еріка. — Воно назване на честь столиці Швейцарії. Колись тут було багато швейцарців, але згодом вони поїхали, хоча дехто й залишився. Інше відоме місто нашого штату — Шарлот. Його інколи ще називають «містом королеви». А наше містечко маленьке, однак у ньому багато таких цікавинок, яких ніде більше не знайдеш. Ми замовили трамвайний тур, ось ти все й побачиш.

Невеликий білий трамвайчик з розмальованими у хвилі бортами під’їхав ближче, люди порозсідалися на свої місця, і вони рушили вуличками, уздовж старовинних будинків, обсаджених туями.

— Це головна вулиця міста! — розповідав водій. — А далі палац, збудований ще у вісімнадцятому столітті. Там проживала не одна шляхетна родина! Тільки-но гляньте на їхні сади. Колись люди не будували палаців без садів…

— Майже як ми, — шепнула пані Розі. — Шкода, у нас не палац, однак сади відповідні!

— А це, — продовжував водій-гід, — національне кладовище, де поховані солдати, які боролися за незалежність; це — театр, який був лікарнею за часів громадянської війни, — вів чоловік під невпинні клацання фотокамер, — а ще далі — стоп! — він раптово зупинив трамвай, — місце народження Пепсі, де ми й утамуємо свою спрагу!

Ксені, як і іншим туристам, було цікаво розглядати старовинні пляшки з-під пепсі, слухати смішну музику, що лунала зі старого патефона — ту, під яку кружляли у танцях пани й пані, що колись жили в тому палаці!

Вони з Еріком випили декілька порцій пепсі та отримали старовинні кришечки у подарунок.

Невдовзі трамвай знову заколисував пасажирів поміж охайних вуличок Нью-Берна. Ерік сидів поряд із Ксенею й часом ледь-ледь торкався її руки.

— Це гавань білокрилих яхт! — показував водій, і перед глядачами відкрилася ріка з безліччю великих і малих човників. — А це — Міська Рада. Он там — музей мистецтва з назвою «Банком». Колись там тільки гроші зберігали, однак зараз, як бачите, будівля має інше призначення. А це, — гід призупинив трамвай, — музей пожежників. Отут я вас залишаю, бо місце, де ми зустрілися, ген там! Дякую за подорож!

Ксеня, Ерік, пан Семі та пані Розі прогулялися сувенірними крамничками, де Ксеня отримала від пана Семі скриньку з мушель та засушених водоростей. А вже згодом пан Семі відвіз усіх додому на родинну вечерю.

Пан Пітер та пані Джоана вже чекали на них у дворі.

— Де ж ви так довго? — жінка підійняла якусь невелику форму для випікання. — Мій капустяний пиріг вже майже холодний. А я ж випікала його за спеціальним українським рецептом, котрий віднайшла в кулінарній книзі народів світу. Я туди й цибулі, і перцю, і шинки — усього додала! А ти, Ксеню, — вона звернулася до дівчинки так, ніби знала її раніше, — ти любиш такі пироги?