Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

— Авжеж! І з капустою, і з сиром, і з яблуками — люблю!

— Чуєш, Розі, я мала рацію! — тітонька гукала вже з їдальні, починаючи накривати на стіл.

— Може, й я чимось допоможу? — трохи ніяково запропонувала Ксеня.

— Е, ні, краще хай тобі Ерік сад покаже!

— Та й дім також! — додав пан Семі.

Ерік вів дівчинку стежкою, обсадженою пахучими квітами, та розказував про матусині найулюбленіші рослини. Аж раптом він замовк, схопив якусь шматину, націлився та кинув її. Ксеня розгублено кліпала, не розуміючи, що відбувається.

— Ксеню, папужки! Зелені папужки! — він показував на двох малих пташок, що налякано сиділи під цератою.

— Ой, які красиві! А давай ми їх заберемо…

— Давай!

Вони обережно взяли птахів, які почали клюватися й видиратися.

— Вони чиїсь, Ксеню, ось номерки. Може, господарі знайдуться? А як ні, то впрошу маму залишити.

Для папуг знайшлася клітка, бо, як виявилося, пан Семі колись уже купував для Еріка птаху, але, на жаль, та втекла, не пробувши й дня. Тепер зелені папужки спритно знайомилися з новою домівкою.

Посмакувавши пирога та лимонада діти взялися навчати папуг розмовляти. Птахи цвірінькали, кричали.

— Ксеню, а скажи щось по-українськи!

— Що?

— Скажи «повертайся»!

— Добре!

Дівчинка розпочала навчати папуг українських слів. Та якби лишень папуг! Ерік сам, як той папуга, цілісінький вечір повторював кожне Ксенине слово. Хоч і вимовляв час від часу неправильно, але все ж намагався!

Про такий вікенд годі було й мріяти. Ксеня їхала назад до табору, вкотре мовчки споглядаючи вже звичні краєвиди. На серці було трішки мрячно: за тиждень літак понесе її назад до України. Їй дуже хотілося додому! До мами! До тата! Але ж Ерік!.. Вона буде за ним сумувати. Хто знає, може, Лолі мала рацію, коли жартувала?! Може, Ерік — не тільки друг. Її щоки запашіли. Та ні, він — друг, він — найкращий друг.

Залишився ще один спільний вечір для таборів «Далекоморський» і «Чайка», і все… Прощавай, Еріку!

— Ну, бувай! — поплескав пан Семі дівчинку по плечу.

— До вечора свічок?!

Ксеня кивнула у відповідь.

Автівка родини Еріка виїхала за межі табору.

Дівчата вже розпочали пакувати валізи. День за днем — і тижня майже й не стало. Кожна намагалася зібрати щось на пам’ять — незвичайні листочки чи квіти для гербарію, якихось річкових камінців для аплікацій — всього потрохи. Дехто завів зошити, у котрих найкращі друзі писали приємні слова на згадку про літо.

У таборі «Далекоморському» витала атмосфера прощання. Вожаті якомога більше намагалися розважити підопічних, хоча й розуміли, що кілька тижнів самостійного життя на чужині поріднили дівчат і розлучатись буде нелегко. Бал свічок мав стати останнім спільним вечором для хлопчиків і дівчаток. Усі зі щемом чекали на нього.

Якось після вечері Ксеня, під керівництвом Лолі, підписувала листівки з подякою батькам та родичам Еріка. Вона планувала передати їх Еріку під час останньої їхньої зустрічі. Аж раптом тричі пролунав, наче проскімлив, протяжний гудок.

— А це ще до чого? — невпевнено переглянулися дівчата.

У каюту влетіла Йорі.

— Побігли! Там збори! На табір іде ураган. Щойно дали штормове попередження!

За мить вже всі зібралися в їдальні, де директор поквапом розказала про план дій. Старші й сильніші мали допомагати носити до великих кают-сховищ човни, каное та рятувальні шлюпки.

— Бо, — хвилювалася пані Сінді, — якось сильний ураган здійняв догори з десяток човнів, і ті пролетіли вздовж табору, збивши кілька дерев!

Молодші ж мали зачиняти всі вікна на спеціальні замки, прибирати розважальні споруди, замикати дерев’яні двері.

Точно невідомо, коли налетить ураган, тому всі мають залишатися завтра вранці у своїх каютах. Кухарі принесуть вам сніданок. Виходити суворо заборонено. Вітер може знести вас аж до ріки. І не думайте, що я жартую або перебільшую. Той, хто живе на океанському узбережжі, знає, що Атлантика в ігри не грається…

— Сподіваємось, — взяла слово замісник директора Рона, — все обійдеться, але якщо почуєте пронизливий гудок, то готуйтеся до евакуації.

Люди рухалися по табору, мов метушливі комахи: бігли, несли, поспішали… Коли сонце сховалося у води річки, здійнявся вітер, і діти з вожатими поховалися по каютах.

— Дарино, усе обійдеться?