Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Та навіть тоді, коли лікарі різали живе тіло, він не кричав, не стогнав, а мовчки перетерпів біль, зціпивши зуби. А зараз, лишившись наодинці і знаючи, що його ніхто не бачить і не чує, сержант Богомолов застогнав протяжно й тужливо:

— О-хо-хо-хо!..

Він застогнав не так від фізичного болю, як від розпачу, що ніби залізними обценьками стиснув йому серце. А розпач прийшов разом з думками, з ними не було змоги боротись…

Великою силою сунуть фашисти, беруть міста і села: їх відігнали від Москви, але в їхніх руках вся Білорусія, вся Україна, великий шматок російської землі. Вони стоять під Севастополем і щодня й щоночі руйнують місто, хоч воно вже й так зруйноване дотла.

А що переживає його рідний Ленінград, то й сказати важко! Протягом усієї минулої зими в обложеному ворогом Ленінграді люди щодня мерли сотнями і тисячами від голоду та холоду. Чи вижила його сім'я, того він не знає. Коли траплялась хоч маленька нагода, писав листа в блоковане місто, але відповіді так жодного разу й не одержав. Може, й відписувала дружина, та хіба легко знайти його, Богомолова? Минає день-два, і він знову на новому місці.

Може, звідси ще написати дружині та синові?..

Написав би, та рука ж забинтована і пальці не ворушаться.

А якщо спробувати лівою рукою?..

Богомолов звівся, понишпорив у своєму речовому мішку, дістав аркушик пом'ятого паперу й шматочок олівця. Олівець був зламаний, і Богомолов почав гризти кінчик дерева зубами. Кусав, поки не виткнувся графіт. Тоді підсів до низенького столу, витесаного з сирих соснових дощок, і лівою рукою почав писати.

Виходило щось неймовірно потворне. Нерівні каракулі тікали одна від одної або налізали одна на одну, лягали на папір косо и криво, наче їх виводила зовсім неписьменна людина, яка вперше взяла до рук олівця.

Богомолов навіть упрів, поки написав одне слово «Драстуйте». Від надмірного зусилля у нього ще дужче заболіла й поранена рука. Тоді він знову ліг і заплющив очі.

Гірко, дуже гірко було в нього на серці. Душили сльози… Хоч би одна жива душа була зараз біля нього. Поговорити б, розвіяти пекучий смуток!..

Та де вона візьметься? Мало людей лишилося в обороні. Кожен при ділі. Одні день і ніч пильнують ворожі позиції, щоб фашисти не напали зненацька. Другі, ризикуючи життям, ідуть у розвідку, підповзають до ворожих окопів і бліндажів, забираються у ворожі тили. Треті будують нові укріплення, доти і дзоти, роблять хитрі заплутані ходи в землі, щоб можна було ударити ворогам у спину, якщо вони прорвуть лінію оборони. Адже війна, і до всього треба бути готовим!..

Але ось почулися чиїсь швидкі кроки. Наближаються… Зараз прогупають мимо землянки й затихнуть. То, мабуть, розсильний кудись поспішає або з якоїсь ділянки оборони — боєць з донесенням… Тільки пізніше повернеться на короткий відпочинок чергова вахта і принесе поїсти. Тоді на якусь чверть години в землянці стане гамірно і навіть весело, бо моряки такі люди, що не люблять сумувати. Той кине солоненьке слово, той докине ще солоніше і почнуть змагатися в дотепах, поки не поснуть як убиті…

Та ні, ці кроки не затихають. Вони лунають ближче й ближче. Ось уже скрипнули двері — і на порозі став Валерик.

— Здрастуйте, сержанте! — виповнює землянку дзвінкий хлопчачий голос. — Як рука?..

Його солдатські штани й сорочка давно втратили свій новенький попередній вигляд. Чоботи — побиті, аж білі від пилюки. Безкозирка хвацько зсунута набік. Надворі вже припікає, тому комір розстебнутий і з-під нього рябіє флотський тільник. Глянеш на Валерика — чим не бравий вояка! Тільки малий ще, але то нічого.

І Богомолов особливо радісно усміхається йому назустріч:

— Заходь, заходь, Вовчику, бо занудьгував я зовсім.

Він усміхається всім своїм неголеним обличчям, а очі в нього сумні-сумні і аж ніби просять, благають хлопчика: «Побудь довше зі мною, ти ж бачиш, як мені тяжко!..»

Він киває на стіл, де лежить чистий аркуш паперу:

— Ось… — каже зніяковіло. — Хотів було листа написати, та не зміг. Каліки якісь замість літер виходять.

— А ви продиктуйте мені, я напишу, — пропонує свої послуги Валерик.

— Ай справді! — жвавіше блискає очима сержант. — Ото було б добре!..

Валерик сідає до столу. Богомолов довго думає, тре високого бурого лоба, хмурить брови, бо не звик свої думки іншим диктувати. Далі каже:

— Отак і пиши… Добрий день чи вечір, мої рідні Люда і Сергійко… — І тут же пояснює: —Люда — це дружина моя, а Сергійко — син… Трохи менший за тебе. Тільки ти темно-русий, а в Сергійка волосся зовсім біле, як льон. Він ще тільки в першому класі, а читає, як дорослий. А скільки тих віршів знає напам'ять! Якось навіть зі шкільної сцени їх розказував…