Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— Схоже, що невеликі, — відповів Валерик. — До біса полонених!

— До біса? — посміхнувся Жиділов. — Точність вражаюча. Впізнаю Хомченка.

— Я думаю, що до нього треба піти, Євгене Івановичу, — озвався Єхлаков. — Там зараз скрутно.

— Прошу, йди. І обов'язково йди. Ще до ранку німці можуть контратакувати. Треба закріпитись якнайкраще, окопатись… Мене турбує висота Симохіна. Там може бути гірше. Я, мабуть, сам туди підскочу…

— Пішли, — сказав Єхлаков Валерикові.

На висоті, яку захопив Хомченко, бій затихав. Десь по той бік вершини ще чулася стрілянина, вибухали гранати, але то, мабуть, севастопольці знищували рештки фашистів.

Назустріч уже несли на носилках тяжкопоранених, легкопоранені тяглися в санпункт самі або з допомогою товаришів.

Раптом з темряви виступила валка людей, оточена кількома автоматниками. То брели полонені німці. Валерик з цікавістю втупився в них очима. Всі вони були простоволосі, обірвані, розхристані і без зброї. Мовчки дивилися навколо себе і тиснулися одне до одного, як вівці.

Старший в охороні Аркадій Журавльов впізнав у сутінках Єхлакова, зупинив колону, підійшов, відрапортував:

— Товаришу комісар, ведемо сто чотирьох полонених!.. — Потім уже тихіше, якось глухо додав: —Хоменка поранено… Але він на ногах.

— Куди його?

— В руку. Вище ліктя.

— Був же цілий! — вигукнув Валерик таким тоном, ніби почував особисту вину за поранення командира роти.

— Війна… — одне лише слово сказав Єхлаков.

Тим часом увагу Валерика привернула цибата висока постать у першому ряду полонених. І в ту ж мить хлопець аж кинувся, ніби від несподіваного поштовху, й закричав:

— Він!.. Ось він, товаришу комісар!..

— Хто? — не зрозумів Єхлаков.

— Той, що мого тата застрелив!.. Офіцер! Я впізнав його!..

Єхлаков і Журавльов теж підійшли до цибатого. Він горбився, ніби хотів стати нижчим, не таким помітним серед інших, але все одно виділявся своїм високим зростом. Офіцерських погонів на його плечах не було, на грудях — ніяких значків і відзнак, мабуть, він позривав їх і повикидав, потрапивши в полон. Не було й високого картуза на голові. Розкуйовджені пасма чуба падали на лоб і на очі.

— Ви знаєте цього хлопця? — спитав Єхлаков офіцера, показуючи на Валерика.

Той подивився пильно, але ні в обличчі, ні в очах його не відбилося ніякого спогаду.

— Я не знайт хлопшик… — покрутив головою. — Хлопшик єсть зольдат…

— А в Чоргуні!.. — не міг стримати обурення й люті Валерик. — З пістолета… в хаті!..

— Я не знайт хлопшик… — знову повторив фашист.

— Не знааа-айт?.. — ревнув Журавльов, хапаючись за автомат. — Ось я тобі зараз покажу «не знайт»!..

— Постривай, Журавльов, — зупинив його Єхлаков. — Цього окремо. У нас з ним буде люб'язна розмова… Він уже не втече, Валерику, можеш не турбуватись…

І швидко пішов, майже побіг. Валерик поспішив за ним. Чув, як Єхлаков важко дихає, піднімаючись на висоту. Може, йому боліли рани, а може, й від люті.

На північному схилі висоти бійці вже рили окопи, працюючи коротенькими шанцевими лопатками, встановлювати кулемети і міномети. Хомченко переходив від однієї вогневої точки до іншої, хрипло лаявся. Ліва рука висіла на марлевій пов'язці.

— Іди в санчастину, — наказав йому Єхлаков.

— Потерплю, Миколо Євдокимовичу… До ранку треба все оце закінчити. Нам би ще мін, гранат, патронів.

— Трофейні гармати справні?

— Як одна. І снарядів чимало. Вони нам ще послужать… — він раптом посміхнувся так, ніби скривився від болю. — Ми ци-ми гарматами наклали їх… Хай тільки збирають. Прямою наводкою били. Іван Петруненко тут відзначився.

Світало. На сході, над Козачою бухтою, небо стало бузковим. На ньому лежали нерухомо сірі хмарини, наче небо було полатане. Чіткіше вималювалися гори, німі й пустельні.

На висоту теж лягло світло бузкового неба. І тепер Валерик побачив забитих, яких ще не встигли прибрати. Він намагався когось із них впізнати, але не міг. Смерть спотворила їх. А може, серед забитих були і його знайомі…

Поки зовсім розвиднілось, усі роботи закінчили. Тепер це була вже не просто висота, а міцний оборонний рубіж, який новою перепоною став ворогам на шляху до Севастополя. З висоти було далеко видно, і гітлерівці знали, що за ними стежать найпильнішими очима.

І все ж, незважаючи ні на що, вони вирішили повернути втрачене.

Спершу важко заревли ворожі гармати. Снаряди лягали густо, але відчутної шкоди не завдавали. Оборонці вкопалися, врилися в землю надійно. Після артилерійського обстрілу фашисти пішли в атаку, маскуючись за камінням та за кущами. Це було безглуздя, це була явна авантюра, але вони пішли. Може, фашистське командування цієї ділянки боялося доповідати вищому начальству про втрату вигідної висоти і вирішило зробити спробу повернути її назад.