Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Балерина палила нетерплячка. У нього не було годинника, але він чомусь був певен, що друга година ночі давно вже минула, і він насторожено-запитливо поглядав на командира… А може, комісар Єхлаков дав йому ще якусь іншу вказівку?..

І раптом Хомченко підняв руку. Різко махнув нею вниз. Одночасно з цим помахом руки почувся і його голос, не гучний, але тугий, пружний:

— За Батьківщину! За Севастополь! Вперед!..

Простір здригнувся, виповнився рухом і багатоголосим криком.

— Ура-а-а!.. Ура-а!.. — грізними валами покотилося над землею, і темна лавина людей нестримним прибоєм вдарилась обгору. Злилися в один суцільний гуркіт постріли гвинтівок, автоматів, кулеметів, вибухали гранати. Все, що було навколо Балерина, мчало вперед. Здається, рушили вперед і дерева, й каміння.

Балерин не втямив, як сталося, що й його підхопила ота всеперемагаюча нестримна хвиля. Він теж скочив на ноги і, зовсім забувши про Хомченка і свої обов'язки біля нього, закричав на повні груди:

— Ура-а-а!..

Але його зупинив сердитий голос:

— Куди тебе несе?

Валерик схаменувся, побачив, що Хомченко не побіг разом з усіма вперед, а стояв і владним голосом підганяв тих, що відстали.

Тоді поряд з ним став і Валерик, згадавши, що йому від командира нікуди відходити не можна, що в нього є свої обов'язки, і комісар Єхлаков після бою спитає, як він з ними впорався.

У спалахах вибухів і пострілів він побачив, що робиться попереду, на схилі висоти. Оборонці міста з ходу легко взяли перші окопи ворога і навально просувалися вперед, підминаючи під себе вогневі точки, кулеметні й мінометні гнізда, якими фашисти зараз ніяк не могли скористатися.

Але майже на самій вершині висоти лави наступаючих зламалися, севастопольці груди в груди зіткнулися з ворожими солдатами, які встигли вже оговтатись і кинулись в контратаку.

Спалахнула жорстока рукопашна бійка.

Чулися крики, стогони, якесь нелюдське виття, і все це зміщувалося з брязкотом зброї, з безладною стріляниною, з вибухами ручних гранат. Дике ревище стояло на полі бою…

Валерикові здавалось, що саме ось зараз треба кинути на під-м, ргу другий і третій ешелони атакуючих, щоб переважаючою кількістю остаточно задавити ворога. Але Хомченко знову чомусь не квапився, а тільки стежив за боєм, водячи головою туди й сюди та іноді викрикуючи слова лайки чи підбадьорення.

Та ось покотилася нова лава севастопольців. Свіжа хвиля штурму вдарила по висоті, і могутнє «ура!» зринуло над землею аж до самого неба.

Швидко рукопашний бій пересунувся на самісіньку вершину висоти, і видно було, що фашисти знесилюються й відступають.

Тоді пішов у наступ і третій ешелон свіжих сил. А вже разом з ним побіг і Хомченко, кинувши Валерикові:

— Зв'язковий, за мною!

Аж тепер Валерик зблизька побачив поле бою. То тут, то там ворушилися живі клубки, які то розросталися, наче велетенські мурашники, то розпорошувалися на дрібніші групи, то витягувалися в довгий нерівний ланцюг, то рвалися на окремі ланки… Поміж живими, що стялися в несамовитому смертельному поєдинку, на землі лежали в страшних, неприродних позах забиті, корчились і кудись повзли поранені, одні — мовчки, а інші — стогнучи та просячи допомоги…

Гармати, які досі своїми дулами були спрямовані на лінію оборони севастопольців, уже були повернуті атакуючими бійцями в протилежний бік і гриміли, розстрілюючи прямою наводкою німців, які, покидавши зброю, тікали з висоти.

— Зв'язковий! — вигукнув Хомченко захриплим, але гучним і вдоволеним голосом.

— Єсть, зв'язковий! — аж підкинуло Валерика.

— Давай на КП. Передай: висота в наших руках! Захопили гармати, багато іншої зброї і до біса полонених! Так і скажи! Потім полічимо, скільки їх…

— Єсть! Все ясно! — відповів Валерик і кинувся бігти.

Тепер він навіть у темряві легко знаходив дорогу до командного пункту. Біг, сповнений ще ніколи раніше не переживаною радістю. Хай він сам ще й не вбив жодного фашиста, але вже був у справжньому бою і біжить з бойовим донесенням. Та ще ж яке донесення! Про перемогу! От що здорово!

На КП було кілька командирів і серед них Жиділов. Навіть не передихнувши після швидкого бігу, Валерик випалив:

— Товаришу полковник, висота в наших руках! Німці тікають!

— Гаразд, — сказав Жиділов таким тоном, наче йому вже все було відомо. Та зараз же знову повернув голову до Валерика. — Жертви великі?