Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Комісар шелестів картою, водив по ній олівцем. Потім вийшов, і його довго не було. В землянку не долинали ніякі звуки, наче й справді усе навколо заснуло. Але Валерик уже знав, що бійці і командири на ногах, готуються до бою. Хто може спати у такий час?..

Валерик устав, підійшов до столу, щоб глянути, що то комісар креслив на карті. Але карти не було, мабуть, Єхлаков пішов з нею до командира бригади Жиділова.

Валерик уже був і в землянці Жиділова, навіть говорив з ним. Командир бригади розпитував, хто він, звідки, радив бути обережним, слухати старших, досвідчених фронтовиків. І цей теж, як і Єхлаков, чомусь особливо про нього піклується. Наче він, Валерик, не такий, як усі!..

Хлопець знову ліг. І саме вчасно. Бо зайшов Єхлаков у супроводі двох командирів рот. Валерик знав їх. Отой, білявий, — Сивохін, а отой, схожий на Чапаєва, — Хомченко.

— Відпочив? — обізвався Єхлаков до Валерика, помітивши, що той не спить, а прикидається.

— Я не спав, — звівся Валерик на ліжку.

— Ну й даремно, — зауважив Єхлаков. — Треба спати, коли наказують… А тепер вставай. Старшого лейтенанта Хомченка знаєш?

— Знаю.

— Будеш біля нього. Він тобі накаже, що й коли робити.

— Єсть…

— Пішли, час…

Усі гуртом вийшли з землянки. Ніч була зовсім темна, аж чорна. Ступивши крок від порога, Валерик спіткнувся об камінь і мало не впав.

— Дивись під ноги, зв'язковий, — суворо промовив Єхлаков, і Валерик чомусь не впізнав його голосу, був він якийсь чужий, без тої теплоти, яка завжди бриніла в ньому.

Мовчки йшов услід за командирами, намагаючись тепер бути ближче до Хомченка. Не бачив, але відчував, угадував, що в пітьмі навколо щось діється — якийсь рух, якісь приглушені розмови, тихий брязкіт зброї, шурхіт ніг по твердій кам'янистій землі. Ще трохи — і очі виловили з темряви шеренги бійців, а вуха — короткі й чіткі команди. Зупинились на хвилинку.

— Ну, щасливо, — сказав Єхлаков. — Ще раз нагадую: Хомченко, починаєш о другій. Рівно о другій. Ти, Сивохін, о другій п'ятнадцять. Постарайтесь підійти непоміченими якнайближче. Головне — раптовість удару, і потім уже — ні кроку назад, тільки вперед і вперед!..

— Єсть! — відповіли командири і розійшлися в різні боки. Валерик мовчки ішов трохи ззаду і з правого боку за Хомченком. Він раптом відчув якусь дивовижну порожнечу в грудях і навіть легкий острах, ніби його морозило. Чому?.. Мабуть, тому, що біля нього не стало комісара Єхлакова, до якого справді вже звик, як до рідного батька, а був лише малознайомий командир роти Хомченко, що йшов і, здається, зовсім не помічав його, Валерика.

Хомченко несподівано зупинився серед кущів і каміння. Тут сиділи й лежали на землі темні фігури бійців.

— Лейтенант Кривов'яз!

— Єсть…

Вони постояли, поговорили тихо.

Хомченко пішов далі. Знову група бійців. І знову — коротка розмова. Так було кілька разів… Валерик зрозумів, що рота піде в атаку не вся разом, а окремими підрозділами, взводами. Ці підрозділи покотяться на висоту один за одним, як морські розлючені хвилі.

Нарешті Хомченко сів на землю і почав пильно вглядатися в густі сутінки. Було тихо. Тільки часом шелесне десь осторонь кущ чи покотиться камінець. В глибині ворожих позицій, які були зовсім недалеко, іноді здіймалися вгору ракети, і в їхньому світлі здавалось, що каміння, кущі й дерева ворушаться і повзуть кудись убік. Але таке було невдивовижу. Німці пускали ракети, коли їм заманеться. Може, цим хотіли показати, що ми, мовляв, не спимо і нас не захопиш зненацька. А може, оглядали освітлену ракетою місцевість.

— За мною, — тихо промовив Хомченко, і земля зашурхотіла під колінами, ліктями і животами.

Поруч з командиром повз і Валерик. Він не вмів до пуття цього робити, бо ніколи не вчився повзати по-пластунському, і через те кілька разів мало не засичав від болю, коли ліктем або коліном натрапляв на гостре каміння. Одначе він намагався не відстати від Хомченка ні на метр. Бійці повзли праворуч і лі поруч, чути було тільки, як важко дихають їхні груди та як шарудять під ними камінці.

Попереду раптом виросла висота, яка на тлі темного неба здалася Валерикові величезною горою. На вершині висоти стирчали в небо дула гармат. Але там було тихо, спокійно. Вороги навіть не догадувались, що ось зовсім близько, за кілька десятків метрів від них залягли і лише ждуть сигналу атаки ті, кого вони вважали майже знищеними, знекровленими, не здатними до серйозного опору.

Але чому зволікає Хомченко?.. Чому не подає отого останнього сигналу?.. Адже німці можуть викрити їх, і тоді не буде раптовості, про яку говорив комісар!..