Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

В очах у нього витанцьовували лукаві й веселі бісики.

— Тю! — обурився Богомолов, геть-чисто позбавлений почуття гумору. — Ви бачили таке? Сам себе у герої висвячує!..

— А що? — незворушно запитав Журавльов. — Чи, може, ти — отой самий найхоробріший?

— Я й не кажу про себе, — промимрив Богомолов, збитий з пантелику таким поворотом розмови.

— От бачиш — ти не кажеш, бо й казати нічого. А я про себе кажу! Адже давно відомо: говори про себе найбільше гарного, а погане про тебе такі, як Богомолов, скажуть!..

І тут уже всі гримнули веселим сміхом. Сміявся й Богомолов, зрозумівши, нарешті, як дотепно покепкував з нього Журавльов.

Ліда вже кілька разів зиркала на Валерика, який стояв близько від неї у червоному галстуку, з автоматом на грудях і з гранатами за поясом.

— Ось кому ми вручимо цю хустину, — сказала Ліда. — Воїнові-піонерові…

— Валерію Волкову, — підказав Єхлаков.

— Валерію Волкову! — повторила Ліда. — Він ще он тільки піонер, а разом з вами, дорослими, захищає наш Севастополь!

Валерик почервонів, дуже зніяковів, але, намагаючись показати, що він не такий уже й малий, діловито сказав:

— Мені ще ні за що… Іліта Даурова у нас найхоробріша — ось хто!.. — Потім повів поглядом по обличчях. — І Аркадій Журавльов теж… І Ібрагімов… І комісар наш…

— Правильно, Валерику! — радо сказала Ліда. — Виходить, що я не помилилася: всі ви тут найхоробріші. Тому я передаю хустину вашому комісарові, а він уже вирішить, кому її вручити.

Підійшли Іван Петруненко, Енвербек Азієв, лікар Мамедов. Перший — богатирського складу, з могутніми грудьми, що так і випиналися вперед, білочубий і синьоокий. Другий — невисокий, з тонкими рисами гарного обличчя. Мамедов — стрункий, мов явір, гнучкий, чорноокий… Ліда Нефьодова, зустрівшись з ним очима, зашарілася, а він, ступивши кілька кроків їй назустріч, взяв за руку, і вони відійшли трохи осторонь.

Гості і фронтовики розбилися на окремі групки, і потекла щира та дружня розмова.

Штурм висоти намічено на ніч. А поки що матросам і солдатам дозволено відпочивати.

Однак ніхто й не подумав про відпочинок. Одні чистили гвинтівки і автомати, інші набивали диски патронами, підготовляли гранати, а дехто писав листа додому. Знали, що бій буде гарячий, а для багатьох, може, й останній.

Ібрагім Ібрагімов сидів просто на підлозі, встеленій сіном. На срібній рукоятці свого кинджала, з яким ніколи не розлучався, видряпував слова: «Фашистам під ребро — людям на добро», а тим часом вголос повторював німецькі слова, раз у раз зазираючи в підручник з німецької мови. Хлопці сміялися:

— Ти, Ібрагіме, вже й уві сні по-німецькому балакаєш. На це він незворушно відповів:

— Цього за плечима не неситні А мені, розвідникові, ще не раз знадобиться.

І бубонів по-німецькому далі.

У Валерика теж був автомат, були й гранати, і він готувався до бою разом з іншими. В серці ворушилася тривога. Та й не дивно: перший для нього бій!.. До того ж він бачив навколо себе зосереджені обличчя і знав, що за тією зосередженістю ховається тривога. Не чутно було жартів, якими фронтовики уміли прикрашувати своє нелегке, сповнене щоденними боями життя. Не вгавав тільки Аркадій Журавльов. Тручи до блиску свій автомат, він мугикав пісню: «Была бы только ночка, да ночка потемней…»

Десь о десятій прибіг розсильний, покликав Валерика до комісара Єхлакова.

У комісаровій землянці тьмяно жевріла шестивольтова лампочка від акумулятора. Сам він, схилившись над столом, водив олівцем по польовій карті. Глянувши на Валерика в піонерському галстуку, на його автомат і гранати, усміхнувся:

— Отже, в бій налагодився?.. Від одного лише твого вигляду німці розбіжаться в усі боки, як зайці.

Валерик вловив у словах і в тоні комісара поблажливо-жартівливі нотки, густо почервонів і трохи ображено, але твердо сказав:

— Товаришу комісар, я не гірше за інших буду…

— Ну-ну, не ображайся, — вже серйозно промовив Єхлаков. — Знаю, що ти — хлопець сміливий і моторний. Тому призначаю тебе зв'язковим. Нелегке це діло. Від твоєї кмітливості та від уміння багато залежатиме… А поки що ляж ось на моєму ліжку й відпочинь. Поспи трохи. Як треба буде, розбуджу…

Валерик нічого не міг заперечити Єхлакову, та й не хотів. Лише коротко відповів:

— Єсть відпочити…

Скинув з себе автомат, поклав під бік, ліг на сіру ковдру й заплющив очі. Але й не думав спати. Почував себе ображеним. «Це комісар не хоче, щоб я разом з усіма висоту атакував, — думав він. — Оберігає мене… Так можна і всю війну прожити — то лозунги малювати, то зв'язковим! Був на війні — і не був. А навіщо ж тоді мені солдатську форму видали? І автомат, і гранати?.. На сміх людям?..»