Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Богомолов замислюється, і знову в його очах плаває сива туга, а обличчя навіть блідне.

— Чи живий він, мій Сергійко?.. Я тобі скажу, Вовчику: якщо вже прийшла до нас оця війна, хай вона буде тричі проклята, і якщо хтось має в ній загинути, то краще — я, а Сергійко нехай живе… І ти щоб жив. І всі такі діти, як ти і мій Сергійко. Бо хіба ж це справедливо? Тільки-тільки очі почали на світ дивитись, а смерть приходить і закриває їх навіки! Справедливо, Валерику?..

Богомолов гаряче дихає, на скронях і неголених щоках проступають плямами густі рум'янці.

— Нікому не треба помирати, — суворо каже Валерик. — Ні вам, ні Сергійкові… Хай Гітлер здихає з усіх своїм кодлом!..

— Він-то здохне, це — факт, але скільки ж і нашого люду виляже!.. Ну, нічого, жодна краплина нашої крові не минеться йому марно!..

В землянці зависає тяжка мовчанка. Валерик нагадує:

— Та що ж писати далі?

— Ага, — спохватився Богомолов, — пиши…

І він знову диктує сумним голосом. Розпитує дружину та сина, як живуть, передає поклони родичам і знайомим. Нехитрий лист, але весь зітканий з тривог і печалі.

А про себе — лише кілька слів:

— Воюю… живий-здоровий… тільки дряпнуло трохи праву руку, тому й не пишу оце сам, а сиджу та диктую, а записує мій фронтовий друг…

Неправду сказав про себе Богомолов, не дряпнуло його, а цілий шмат тіла вирвало з руки. Але не хоче засмучувати своїх рідних. Не хоче!.. А в самого в очах така туга, що аж через край хлюпає. Бо він же знає, що й листа цього пише про всяк випадок. Звертається до дружини й до сина як до живих, а сам, певне, думає, що їх уже й на світі немає. Пише на стару домашню адресу, а може, той будинок давно вже розтрощила ворожа бомба! Повідомляє, що воює, але й словом не заїкнувся про те, що перебуває біля самого Севастополя, де вдень і вночі земля горить під ногами.

Валерик почуває жаль до цього дужого і мужнього чоловіка. Йому хочеться чим-небудь втішити його, але не знаходить слів… Та й незручно якось втішати старшого…

Хлопець несе лист-трикутничок, щоб передати з попутною машиною до порту, на корабель, який повезе його на Велику землю, а сам все думає про Богомолова…

Та й не тільки про нього. І навіть уже не про нього, а про інше, що, правда, все-таки з ним зв'язане…

І сам не збагне до пуття Валерик, коли в нього те бажання народилося. Зринуло якось несподівано і тепер не дає спокою. І чому воно народилося? Звідки взялося?..

Та звідки ж?.. Мабуть, від комісара Єхлакова. Бо це ж він сказав, що ворога треба бити і кулею, і словом! А може, — від учителя в Чоргуні… Чи від школи, від прочитаних книжок? Важко сказати. Але Валерикові хочеться й самому щось написати…

Ні, не «щось». Він добре знає, що саме йому хочеться писати. Він напише, щоб не піддавалися ні страхові, ні смуткові, бо смуток, як і страх, паралізує людину. Він закличе своїх друзів бути до кінця стійкими, не боятися навіть смерті, якщо вона потрібна для перемоги.

А може, Єхлаков, Даурова, Журавльов та інші тільки поглузують з нього? Скажуть: «Дивись, який письменник знайшовся! Ще по-справжньому й пороху не понюхав, а вже нас учить!..»

Але ні, ось же Богомолов бач як щиро розмовляв з ним, всю душу свою розкрив. І, мабуть же, йому від цього хоч трохи легше стало. Не глузував він, а говорив, як з рівним. Інші теж не глузуватимуть…

От візьме Валерик і напише таку листівку, щоб усім на серці легше стало. І ще й вірш складе!

Вірші йому складати неважко. Вони самі так і зринають у думці. Отак приляже в хвилини затишшя між боями і думає-думає. Наче ж просто так думає, а воно віршем виходить…

А тільки як же назвати свою листівку? Це ж не просто — лист у конверті, а як газета, наче щ стіннівка, що він у школі випускав. Тільки там, у школі, її справді на стіну вивішували, а тут вона по руках ходитиме. Прочитає один і іншому передасть. Окопна газета.

То навіщо ж тут довго думати? Хай так і зветься — «Окопна газета». А ще краще — «Окопна правда».

Воно нібито трохи й не те… Уже ж в і «Правда», і «Комсомольская правда», і «Пионерская»… Ну й що ж? У тих газетах про все пишеться і про всі фронти, а він у своїй писатиме тільки про свій Севастопольський фронт, для своїх друзів, що воюють з ним разом в одних окопах!..

Валерик наддає ходи. Йому хочеться вже зараз сісти і писати, писати…

Хоч і настав нібито якийсь перепочинок, хоч і немає щоденних атак та контратак, але неспокійно живе сім'я оборонців міста.

По всій лінії фронту день і ніч чатують захисники Севастополя, вглядаються в розташування ворога, помічають кожен його рух.