Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Здається ж, прості, відомі слова написав на пожмаканому папірці Валерик, а кожного тут вони схвилювали. Жвавішали, оживали очі в людей, стискувалися губи в суворому мовчанні, твердішали обличчя, наливались рішучістю і внутрішньою силою. Кожен був ніби сам з собою в ці хвилини читання, але коли погляди випадково схрещувались, то в них була німа й сувора розмова, в них був крик, що шукав собі виходу, дії…

— І оце так пише отой… хлопчик? — аж не повірив Мамедов.

— Той хлопчик уже стільки пережив за своє коротке життя, що іншому й на довгий вік вистачить, — сказав Богомолов. — Поговоріть з ним, він вам розкаже… Але не дуже й розкаже, бо мовчазний трохи… Сяде й мовчить, все щось думає… Може, й про цю газету.

— Да, такого, мабуть, справді не можна відправляти в тил… — задумливо, ніби сам до себе, промовив Мамедов.

Пісня линула з сусіднього окопу.

Народилася вона якось непомітно, ніби випрялася з променів гарячого сонця, як тонка шовкова нитка, й попливла, поснувалася над сухим степом, над кам'янистою жовтою землею, будячи сонні трави і розворушуючи людські душі.

Валерик і не втямив, коли саме впіймав ту пісню у свою свідомість, але, вже впіймавши, занімів, нагострив слух і увагу, щоб не пропустити жодної нотки.

Йому хотілося розібрати й слова, але намагання його були марні, жодного слова він не міг зрозуміти, бо Іліта Даурова співала осетинською мовою.

Він ще ніколи досі не чув, щоб вона співала. Але тепер, почувши, нітрішки не здивувався, бо коли вона навіть просто щось говорила, то й тоді голос її так і просився в пісню. Він був м'який і теплий, а вимова в неї лагідна й співуча.

Спершу Валерик сидів не рухаючись, тільки слухав. Але йому мало було самої мелодії, хотілося знати, про що ж співає Іліта Даурова, і він пішов до її окопу, наче та пісня потягла його тими невидимими, випряденими з сонячних променів нитками.

Іліта не переставала співати, коли Валерик підійшов і сів поблизу неї. Вона тільки всміхнулася йому чорними, дуже виразними очима, ніби заохотила: сиди слухай…

Валерик не відривав од неї погляду. Вираз його обличчя здивував Даурову. Їй здалося, що він розуміє зміст пісні. Вона змовкла й запитала:

— Вовчику, ти знаєш осетинську мову? Він покрутив головою:

— Ні, не знаю.

— Але мені здалось, що ти зрозумів, що я співаю. Тепер уже він кивнув головою ствердно:

— Так, зрозумів… Мені здається, що це — воєнна пісня. Перекажіть мені її по-нашому.

— Спробую…

Іліта Даурова взялась переказувати, але почувала, що в неї не вистачає російських слів, щоб точно висловити те, що співалось осетинською мовою, і пісня наче блідла, затуманювалась, ставала не такою змістовною, не такою значущою в її переказі.

Дівчина аж ніби розсердилась на саму себе, на своє безсилля і махнула рукою:

— Ат… Не те виходить… Погано виходить!..

— Зовсім не погано, а добре! — захопився Валерик. По його темно-карих очах, які раптом запалали живим полиском, було видно, що його заполонила якась нова й цікава думка.

Іліта тільки встигла переказати пісню, як фашисти знову розпочали артилерійську пальбу. Валерик заховав списаний аркуш у кишеню, побіг до свого окопу.

Цього разу гітлерівці особливо жорстоко обстрілювали одночасно і лінію оборони, і Севастополь. Вони, звісно, знали, що жителів у місті вже майже немає, але, мабуть, вирішили розтерзати його дощенту, зрівняти з землею.

Жиділову передали з штабу, що німці ввели в дію дві 24-дюймові мортири, в яких кожен снаряд важив понад дві тонни.

Але й цього фашистам здалося замало. Після артилерійського обстрілу вони пустили ще й авіацію. Раніше ворожі літаки літали на Севастополь десятками, тепер вони сунули туди сотнями. Здавалось, що то не літаки, а чорна галич застилає небо.

Полковник Жиділов і комісар Єхлаков то вдвох, то поодинці з'являлись на всіх ділянках своєї оборони. Обох їх важко було впізнати. Схудли, почорніли. Але трималися твердо, упевнено.

Жиділов здебільшого мовчазний — більше слухає і коротко наказує. Запалі й засмаглі щоки крупного мужнього обличчя завжди ретельно поголені. Над густими вольовими бровами — глибокі зморшки, які вже ніколи не розгладяться. Рідко можна побачити усмішку на його обличчі, але коли вже усміхнеться, то це для бійців — як нагорода. Така в нього хороша усмішка з хитринкою в раптом потеплілих очах. Бувало, він підходив до землянки непомітно. Стане трохи осторонь, слухає, як співають фронтових пісень, що швидко ставали популярними та улюбленими. Послухає й піде, щоб не заважати.